Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
Куміко, здавалось, на мить затамувала подих, а потім її пальці забігали по клавіатурі.
> Так що, будь ласка, більше не муч мене цим. Якщо можеш щось для мене зробити, то це якомога швидше забути про моє існування. Викинути з пам’яті час, — який прожили разом, наче його й не було. Так буде найкраще для нас обох. Я впевнена.
Я відповів:
> Ти сказала, що хочеш, щоб я про все забув, залишив тебе в спокої. Та водночас звідкись у цьому світі ти звертаєшся до мене, просиш допомоги. Твій слабенький голос я виразно чую тихими ночами. Це, безперечно, твій голос. От що я думаю. Одна Куміко й справді намагається віддалитися від мене і, напевне, має для цього причини. А інша відчайдушно пробує до мене дістатися. Я в цьому твердо переконаний. І хоч би що ти мені казала, я не можу не вірити тій Куміко, яка просить у мене допомоги й хоче до мене наблизитися. Хоч би які були причини, я ніколи не зможу так просто тебе забути, викинути з пам’яті час, прожитий разом. Бо неможливо закреслити все, що було в моєму житті. Це все одно що закреслити самого себе. Щоб таке зробити, я мушу знати, які для цього є вагомі причини.
Знову настала пауза. Монітор допомагав мені гостро відчувати мовчання Куміко. Воно просочувалося з кутків екрана і, немов важкий дим, розпливалося по кімнаті. Я добре знав, як вона мовчить. За роки спільного життя я не раз відчув його на собі. Куміко сиділа, затамувавши подих і насупивши брови, зосереджено вдивлялася в екран. Я простягнув руку до чашки, ковтнув охололої кави. Потім, не випускаючи чашки з рук, так само, як Куміко, затамував подих і вп’явся в монітор. Гнітюча мовчанка міцно зв’язувала нас через стіну, що розділяла наші світи. Ми були потрібні одне одному понад усе на світі. Це точно.
> Я не знаю.
> А от я знаю…
Я поставив чашку й квапливо застукав по клавішах, наче хотів схопити швидкоплинний час за хвіст.
> Я таки знаю. І хочу якось дістатися туди, де перебуваєш ти — та Куміко, котра просить моєї допомоги. Однак, на жаль, поки що я не знаю, як туди потрапити і що чекає на мене там. Відколи ти пішла, я жив з таким відчуттям, ніби мене закинули в темну в’язницю. Але зараз я поволі, крок за кроком, наближаюся до суті речей. До того місця, де ти перебуваєш. Мені будь-що хотілося це тобі сказати. Я все ближче підступаю до цього місця і маю намір не зупинятися.
Усе ще тримаючи руки на клавіатурі, я очікував відповіді Куміко.
> Я не розумію, про що ти.
Розмова скінчилася, коли вона надрукувала:
> До побачення.
На екрані з’явилося повідомлення, що зв’язок припинився. Розмова урвалася. Та я все одно втупився в монітор, сподіваючись появи на ньому чогось нового. Можливо, Куміко згадає, що забула щось сказати. Але вона не поверталася. Хвилин через двадцять я махнув на все рукою. Зберігши файл, я встав і пішов на кухню випити холодної води. Зупинившись перед холодильником, якийсь час я стояв з порожньою головою і вирівнював дихання. Навколо панувала мертва тиша. Здавалось, увесь світ прислухається до того, про що я думаю. Однак я не міг ні про що думати. Не міг, от і все.
Я повернувся до комп’ютера, сів на стілець й уважно, від початку до кінця, перечитав збережену на екрані переписку: що сказав я, що — Куміко, хто кому що відповів. Залишена на моніторі наша розмова дивним чином оживала в мене на очах. Пробігаючи по рядках, я чув голос Куміко, впізнавав його інтонацію, ледве помітні відтінки, манеру вставляти паузи між словами. Курсор, зупинившись наприкінці останнього рядка, регулярно миготів, ніби підладжуючись до биття серця, і з затамованим подихом чекав, коли на екрані з’явиться наступне слово. Однак слів не було.
Закарбувавши собі в голові усю розмову (вирішив, що краще її не роздруковувати), я натиснув мишкою на вихід з програми «Обміну повідомленнями». Постарався, щоб не залишити слідів у пам’яті комп’ютера, й, переконавшись, у виконанні моєї команди, я вимкнув його. Монітор коротко писнув і згас. Одноманітний механічний звук проковтнула тиша — так само, як тоне в небутті яскрава мрія.
Не знаю, скільки часу збігло після цього. Опам’ятавшись, я помітив, що сиджу за столом, уп’явшись очима у свої руки. На них залишилися сліди від мого тривалого пронизливого огляду.
Щоб стати «ні до чого не придатною», потрібно більше часу.