Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
Прочитав написане й друкував далі:
> Загадка перша. Де ти зараз? Що, власне, там робиш? Чому не вертаєшся до мене? Чому не хочеш зустрітися зі мною? Яка цьому причина? Хоча нам є про що поговорити віч-на-віч. Хіба не так?
Відповідь прийшла не відразу. Я уявив собі, як Куміко сидить перед комп’ютером і, кусаючи губи, думає. Невдовзі курсор забігав на екрані, підкорившись руху її пальців.
> Усе, що я хотіла передати тобі, написала у висланому листі. Хочу, щоб ти нарешті зрозумів: багато в чому я вже не та Куміко, яку ти знав. З різних причин люди змінюються і в деяких випадках, зазнавши такої метаморфози, стають ні до чого не придатними. От чому я не хочу зустрічатися з тобою. А також повертатися…
Курсор завмер і, мигаючи, шукав слів. П’ятнадцять секунд, двадцять… Я не відривав очей від нього. Чекав, коли на екрані з’являться нові слова. Зазнавши метаморфози, стати ні до чого не придатним?
> Якщо можеш, забудь мене якомога швидше. Якщо ми офіційно розлучимося, ти почнеш зовсім інше, нове життя. Так буде краще для нас обох. Де я зараз і що роблю? Усе це не має значення. Важливіше інше: ми обоє, хтозна-чому, тепер належимо різним світам. І вороття назад уже нема. Хочу, щоб ти зрозумів: мені нестерпно важко навіть так з тобою спілкуватися. Настільки, що ти не уявляєш.
Я кілька разів перечитав її слова. У них відчувалося не вагання, а, навпаки, майже болісна переконаність. Напевне, вона досі повторювала їх подумки не один раз. Та все одно якось треба розгойдати цю тверду стіну її переконаності. Хоч трошки. І я застукав по клавіатурі.
> Мені трохи важко зрозуміти твої слова. Вони якісь туманні. «Стати ні до чого не придатним». Що це означає конкретно? Не розумію, який зміст у цих словах. Помідори непридатні, парасолька непридатна… Це, звісно, я розумію. Помідори згнили, парасолька зламалася. А от твої слова… «Стати ні до чого не придатною…» Ніяк не можу собі уявити, що це таке. Ти писала в листі, що мала фізичну близькість ще з кимось, крім мене. Може, тому ти вважаєш, що «стала ні до чого не придатною»? Що й казати, це мене страшно шокувало. Але ж це не може зробити людину «ні до чого не придатною».
Настала тривала пауза. Я занепокоївся: куди пропала Куміко? Та незабаром на екрані знову з’явилися слова Куміко:
> Можливо, що так. Однак річ не лише в цьому…
Знову настала глибока мовчанка. Куміко обережно добирала слова, наче витягуючи їх із шухляди.
> Це лише один прояв. Щоб стати «ні до чого не придатною», потрібно більше часу. За мене вирішив наперед хтось сторонній, десь у темній кімнаті, без моєї участі. Однак коли ми одружилися, здавалось, відкрилися нові можливості. Я сподівалася, що швидко знайдеться вихід, через який я зможу вибратися назовні. Та, здається, це була тільки ілюзія. Все у світі позначене прикметами, а тому тоді я так хотіла відшукати нашого пропалого кота…
Я довго вдивлявся у ці слова на екрані, очікуючи появи напису «Повідомлення відправлено». Мій комп’ютер усе ще залишався в режимі «прийому». Отже, Куміко думала написати ще щось. Щоб стати «ні до чого не придатною», потрібно більше часу. Що, власне, вона хотіла цим сказати? Я прикипів очима до монітора, але переді мною наче постала невидима стіна. Нарешті з’явилися нові рядки:
> Я хочу, щоб ти уявив собі, якщо зможеш, що я повільно вмираю від невиліковної хвороби, коли розкладається тіло й обличчя. Звісно, це метафора. Насправді з моїм тілом та обличчям усе гаразд. Але ця метафора дуже близька до правди. Саме тому я не хочу показуватися тобі на очі. Звичайно, я не думаю, що така туманна метафора допоможе тобі зрозуміти становище, в якому я опинилася. Не думаю, що вона тебе переконає. Вибач, але більше зараз я нічого сказати не можу. Тобі доведеться задовольнитися лише цим.
Невиліковна хвороба.
Перевіривши, що комп’ютер перейшов у режим «передачі», я застукав по клавіатурі.
> Якщо тобі так хочеться, я приймаю твою метафору. Тільки я не можу зрозуміти одного. Навіть якщо ти справді «стала ні чого не придатною» і страждаєш «невиліковною хворобою», то чого мусила йти до Нобору Ватая? Чому не залишилася тут, зі мною? Хіба не заради цього ми одружилися?
Мовчанка. Здавалось, її гнітючий тягар можна відчути руками. Сплівши пальці, я поклав руки на стіл і глибоко вдихнув. На екрані з’явилася відповідь:
> Я зараз перебуваю тут тому, що для мене це найкраще місце, незалежно від того, подобається воно мені чи ні. Бо мушу тут перебувати. Я не маю права вередувати. Ми не можемо зустрітися, навіть якби я цього хотіла. А ти думаєш, що я не хотіла б тебе побачити?..