Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
Дідусь, стоячи позад Дугласа, вже хвилин п’ять і собі дослухався до того, що діялося в кухні. Потім стурбовано почухав підборіддя.
- Як подумати, то в кухні й справді завжди був страшенний розгардіяш. Трохи прибрати там, звісно, не вадило. І якщо обіцянки тітоньки Роуз справдяться, то завтра нас із тобою, Дуг, чекає така вечеря, якої ще ніхто не куштував.
- Атож, сер, - озвався Дуглас, - якої ніхто не куштував.
- Що там у тебе? - спитала бабуся.
Тітка Роуз подала їй якийсь пакунок, що його тримала за спиною.
Бабуся розгорнула його.
- Куховарська книга! - вигукнула вона й упустила книгу на стіл. - Не треба мені цих мудрощів! Я беру жменьку цього, пучку того, дрібку ще чогось - і оце все...
- Я допоможу вам закупити припаси, - сказала тітка Роуз. - І ще, бабусю, я помітила, які у вас окуляри. Невже ви стільки років носите отаке казна-що? Скельця геть потерті, оправа покривлена. І як ви тільки в них щось бачите й досі не впали у засік із борошном? Зараз же ходімо по нові окуляри.
Бабуся приголомшено вхопилася за лікоть тітки Роуз, і обидві вийшли на пополудневе осоння.
Повернулися вони з покупками: всякою бакалією, новими окулярами й шампунем для бабусі. Вигляд бабуся мала такий, наче хтось ганявся за нею по всьому місту. Вона насилу зводила дух, і тітка Роуз мусила допомогти їй піднятися на веранду.
- Ну, ось ми й удома, бабусю. Тепер у вас усе на своєму місці, і кожну річ легко знайти. До того ж ви тепер бачите!
- Ходімо, Дуг, - сказав дідусь. - Обійдемо свій квартал, нагуляємо апетит. Сьогодні буде вікопомний вечір. Закладаюся на свою жилетку: нас нагодують такою вечерею, якої ще світ не бачив.
Година вечері.
Ніхто уже не всміхався. Дуглас хвилини зо три жував один шматок, а тоді, вдавши, ніби втирає рота, виплюнув його в серветку. Він побачив, як Тбм і батько зробили те саме. Інші теж сиділи ні в сих ні в тих: хто згрібав їжу на тарілці в одну купу, хто виписував виделкою якісь смуги й візерунки, малював щось у підливі, споруджував картопляні фортеці, а хто нишком кидав собаці шматки м’яса.
Перший підвівся з-за столу дідусь.
- Наївся, - сказав він.
Решта домочадців сиділи понурі й мовчазні. Бабуся знервовано колупалась у своїй тарілці.
- Смачно, правда ж? - звернулася до всіх тітка Роуз. - До того ж і подали на стіл на півгодини раніше!
А інші думали про те, що за неділею настане понеділок, за понеділком вівторок, і так далі - цілий тиждень сумних сніданків, безрадісних обідів і жалобних вечер.
За кілька хвилин їдальня спорожніла. Розійшовшись по своїх кімнатах, усі впали в тужливу задуму.
Вражена бабуся поплентала до кухні.
- Ну, - сказав дідусь, - це вже занадто! - А тоді підійшов до сходів і гукнув нагору, де в сонячному світлі плавали незліченні порошинки: - Гей, спускатеся всі сюди!
Усі мешканці будинку зачинилися в сутінній затишній бібліотеці й стали неголосно радитись. Дідусь спокійно пустив по колу капелюха.
- Для нашої киці, - сказав він. Потім важко поклав руку Дугласові на плече. - Ми доручаємо тобі важливу справу, хлопче. Ось послухай... - І, дихаючи теплом онукові у вухо, щось приязно зашепотів.
Другого дня по обіді Дуглас знайшов тітку Роуз саму в садку - вона зрізала квіти.
- Тітонько Роуз, - поважно мовив він, - може, підемо прогуляємось? Я покажу вам яр, там багато метеликів, і це якраз по дорозі до центру.
Вони обійшли разом усе місто. Дуглас без упину щось кваплицо й збуджено говорив, проте на тітку не дивився, а тільки щораз дослухався до бамкання годинника на міській управі.
Коли вони під нагрітими літнім сонцем в’язами повернулися назад до будинку, тітка Роуз раптом охнула й схопилася рукою за горло.
На нижньому східці веранди стояв, ретельно спакований, весь її багаж. На одній з валіз тріпотів на літньому вітерці рожевий залізничний квиток.
Усі десятеро мешканців будинку незворушно сиділи на веранді. Дідусь урочисто, мов поїзний провідник, чи мер міста, чи добрий друг, спустився східцями.
- Роуз, - мовив він, узявши тітчину руку й трусячи її вгору-вниз, - я маю щось тобі сказати.
- Що це означає? - запитала тітка Роуз.
- До побачення, Роуз, - сказав дідусь.
У надвечірній тиші вони почули, як загудів, віддаляючись, поїзд. На веранді нікого не було, валізи зникли, кімната тітки Роуз стояла вільна. У бібліотеці дідусь понишпорив рукою за творами Едгара По й, хитрувато посміхаючись, видобув звідти невеличку пляшку, схожу на аптечну.