Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– Та вона ще тiльки наливає… – завагався Дмитро. – Може краще, коли достигне?
Григорiй, сп'янiлий од радостi, привiтань, подяк i утоми, прямував до Бугу. Його тiло солодко пощипували зерна i остюки; щемiли руки, натертi гузирями мiшкiв. Рожевi надiї i доброта до всього свiту, людей охопили його своїм щирим теплом. З радiстю згадав привiтання секретаря обкому ВКП(б), подяку Кошового, усмiхнувся сам собi. «Усе село зробити передовим, на всю область! Щоб до нас з'їжджалися дивитись, як ми живемо, вчилися в нас». – I в уявi бачив обриси нових будiвель, бачив у кожнiй хатi те, про що стiльки думалося ще з тих днiв, коли тiльки поступив у СОЗ.
Ой заговорило жито пiд вiтрами:
А вже їдуть женцi з срiбними серпами.
Тихо пустив пiсню вузькою дорогою, що, звиваючись, бiгла помiж нагрiтими за день пшеницями. I сам вiдчув, як пiсня його переливалась сердечними хвилями, що знаходять вiдгук в чиємусь серцi.
Незабаром великi зорi засяяли над ним i пiд ним. Сонно зашепотiли прибережнi трави, десь бiля острова, як дитина у пiвснi, обiзвалася вода. Григорiй горiлиць лiг на траву; на сплетенi руки поклав голову, задивився у безхмарне високе небо. Простигши, уже хотiв скупатися, але нижче, бiля дослiдної станцiї, почув чиїсь обережнi кроки. I собi пiдсвiдоме обережно подивився вдалину.
З високого берега сторожко спускалась людина з чимсь чорним, очевидно мiшком, за плечима. «Моторний, – пiзнав у темрявi. – Чого йому?» – i пригадав обережний натяк Романенка, мимохiть кинутi ним слова бiля молотарки, злу пораду Моторного. Прокинулась настороженiсть i почала ще бiльше зростати, коли внизу забряжчав ланцюг, на якому був прип'ятий човен.
Незабаром Крупяк пiшов до станцiї, i Григорiй полегшено зiтхнув: напевне чоловiк хоче прокататись. Але через якусь хвильку, коли знову з вантажем виросла постать Крупяка, ще з бiльшою силою прокинулась пiдозра: що йому тепер, в таку пору, носити?
Крупяк на цей раз довше порався.
На березi шемрiв пiсок, щось глухо стукнуло об човен. Директор ще пiшов до станцiї, а Григорiй кинувсь до човна. Пiд тонким полотном невеликих мiшкiв вiн намацав двi однакових скриньки. Завагався, потiм обережно витрусив одну на дно човна, торкнувся пальцями гнучкого довгого паростка, прикрiпленого до дошки, i страшна здогадка ножем полоснула по всьому тiлi. Пiтнiючи, вiддер одну дощечку i правою рукою вихопив невеликий брусок.
– Тол!.. Ах ти ж змiя пiдколодна! – вилаяв у думцi Крупяка.
I в цей час на березi заскрипiли обережнi кроки. Шевчик рвонув ланцюг до себе, вдарив веслами.
– Хто там?! – злякано i тривожно обiзвалась темрява.
Григорiй ще мiцнiше замахав веслами, пускаючи човен на другий берег.
Пролунав перший пострiл, i куля смачно шубовснула у воду попереду носа човна.
«Вправно стрiляє. Коли б до берега добратись», – з дикою силою веслував, приглушуючи звук другого пострiлу.
Знову тьохнула вода бiля обшивки, потiм сухо трiснула перекладина на човнi – попала куля. I Григорiй почув, як холодний пiт почав зриватися з його чола.
Ще одне надлюдське зусилля, i човен з розгону, носом, врiзався в берег, з шумом розвiв шорстку осоку, пiшов затоки по водi.
Григорiй вискочив на берег i полегшено припав до теплої i безмiрно любимої землi.
XXXII
Дмитро почорнiв од хвилювання i дощу.
Навколо нього безпомiчно в дрожi трiпотiли i вилягали поля; на шляху вигиналися посiрiлi дерева i гнiвним хмелем закипали горбатi потоки. Тiльки вiн не горбився в потемнiлому роздоллi.
Як риба з вечiрнiх озер, виплескувалися iз хмари блискавицi. У їхньому одсвiтi йшов од ниви до ниви, переповнений тяжким болем. На його очах стогнала i падала ниць велика праця, падали ниць великi сподiвання. Знав, що доспiлi лани уже не пiдiймуться до сонця, їх негайно ж треба скосити, бо колос не корiнь – притиснутий до землi, зразу ж почне гнити.
«Навряд, щоб комбайн захопив полегле стебло. На коси треба натискати», – тягнуться хмурi липкi думки. Страдницьки викривились лiнiї брiв, i Дмитро не чує, що з нього течуть i течуть покрученi струмки. Люблячою рукою торкається до гранчастого колосу, вiн шершавить пальцi зерном та добiрними сльозами. I Дмитро шепче невмiлi ласкавi слова, як шептав їх колись бiля колиски хворого сина.
В правлiннi колгоспу нiкого не застав. Зразу ж бiля його нiг набiгла калюжа води, i охайний сторож з незадоволенням дивиться на неуважного бригадира.
– Щось ти, Дмитре Тимофiйовичу, сьогоднi сам не свiй. Душа не на мiсцi, чи як воно?
– А вона в мене камiнь надмогильний, що весь час на одному мiсцi повинна лежати? – зразу ж сердиться на сторожа. «Вiдбився вiд поля i не тямить людського болю».