Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– I не стидно вам, товаришу? Такий великий, а по садках лазять.
Глянув униз – стоїть там дiвчина i тримає в руцi мiй новенький пiджак, шовковою пiдкладкою уверх. Тут картуз iз мене, ну а я за ним навздогiн. Скотився з дерева, хотiв розмову нiжну завести, та дiвчина нi одному моєму слову не вiрить i дивиться на мене з цiлковитою пiдозрою. Нарештi вiдкопилила губки i ошпарила мене: «Товаришу, чи ви сором дома залишили, чи зроду його не мали. Вам простих яблук нехватило, що ви на дослiдне дерево полiзли? Про пiджак з батьком поговорите» – i брязь дверима перед моїм носом. Настрiй у мене на перемiнне пiшов. Одначе духом не падаю: приземлився бiля клунi i не спускаю очей з хати. Згодом виходить моя дiвчина з дiйницею доїти корову, чогось сама собi усмiхається i навiть пiсеньку наспiвує. Видно, нiяк її совiсть не гризе за мою одежинку. Тiльки зашипiло молоко по денцi, а я – в хату. Зирк туди, зирк сюди – нема пiджака. Неначе злодiй, вiдчиняю комод – i дiвочi плаття пахучою шовковою пiною обвiяли мене. Та мого одягу нема. А тут уже хтось бiля порога гупає. Я аж скрутився, коли почув, як дзвякнула клямка, – i шур пiд лiжко. Лежу, дух затаїв. Входить якийсь парубок, сiв на лавi, прикипiв до вiкна i все якiсь сумнi мелодiї перебирає, одну печаль наганяє на мене. Скоро i дiвчина прийшла. Ну й почалися у них поцiлунки навперемiж з зiтханнями. «Еге, та тут iсторiя ледве не така, як i в нашого Леонiда Сергiєнка» – думаю собi, вислухавши про всякi суперечки хлопця з Федором Хмарою. Щось вони на науковому грунтi, на гiбридизацiї не помирилися. От i не хоче старий вiддавати своєї Марiї за Левка; Марiя радить почекати, поки батько перегнiвається; батько ж довго сердиться, а Левко на зло йому хоче зараз одружитися, навiть дорiкає Марiю за повiльнi методи в особистому життi. Говорять вони, аж знов щось загукало бiля хати.
– Ой, батько йдуть! – скрикнула дiвчина. – Левко, де я дiнусь з тобою? – i голос тремтить у бiдної, мов струна.
Левко сюди-туди – i бух пiд лiжко, ледве мене не притовк. Входить Федiр Хмара i прямо з дверей:
– Марiє, подай нашi записи, приїхав один науковий робiтник. Iнтересується новим дiлом.
– Ви i його з хати-лабораторiї наженете…
– Е, нi, це мiчурiнець, а не безплiдна деревина.
«Ага, зараз вiн пiде» – подумав i вже мiркую, як би заручитися пiдтримкою у Левка, хоч вiн очима аж навпiл розколює мене: видно, думає, що я конкурент йому – потай до Марiї ходжу.
Старий уже бере записки, а я легше переводжу дух. Коли тут вбiгає на порiг цуценя; потерлося бiля ноги завiдуючого, потiм насторожилося, повело лопухатими вухами i дзяв та дзяв! Таке їдке собаченя трапилося – зроду не бачив. Потiм прямо до лiжка i гавкає, аж головою до пiдлоги припадає. А потiм мене за ногу i – гаррр…
– Марiє, що там таке? – заглянув старий пiд лiжко i за онишник. – Ану, герої, вилазьте!
Вилiзли ми i пил з себе не струшуємо.
– Ааа! Женишки! Ось я вас зараз поженю! – замiрився онишником. А це дядько такий: раз звезе – i не пiкнеш. Вредний чоловiк. Я в цiй ситуацiї навiть за пiджак забувся.
– Федоре Петровичу, я вам усе чисто розкажу! – кинувся до завiдувача.
– Вислухаєм, вислухаєм доповiдача, – а сам дверi на клямку i коло порога на вартi стає.
Говорю я, а в нього очi все злiшими i злiшими робляться, а коли згадав про яблуню, аж закипiли. Але зразу ж я якось про просо заговорив, про нашi волотки. Бачу: подобрiшав чоловiк.
– А ти не брешеш? – питається.
Усiма культурами я заприсягнувся.
– Тодi так зробимо, – вирiшив Федiр Хмара, – ти принесеш менi пару волоткiв, i коли вони справдi чогось вартi, тодi вiддамо пiджак… Ну й вiддав. I вас, Варивоне Iвановичу, запрошує до себе в гостi. Хороший чоловiк.
– Неодмiнно треба пiти. Дмитре, пiдеш зi мною?
– Аякже…
– Тiльки вибери кiлька кращих стеблин гречки: не з порожнiми ж руками iти до чоловiка.