Суспільно-політичні твори
- Автор: Міхновський Микола Іванович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 978-966-7173-09-9
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Суспільно-політичні твори». Краткое содержание книги:
Видання буде корисним не тільки професійним історикам та політологам, а й усім тим, хто цікавиться історією та політичною ідеологією України.
Видання здійснено за фінансового сприяння Фундації родини Чопівських (Юрій Чопівський, США)
«Ось слухай лишень! — озвався я до нього. — Назви ти сього мікроба spirillum ukrainien та й годі». «Ніколи! — скрикнув він. — Ніяким чином! Се була б кривда й образа для всіх українофілів, бо то б мало визначати, що ті спірілли, яких українофіли з такою пильністю виплекали, виховали й культивували в собі — розповсюджені у цілої української нації! Коли в звичайного українця, не патентованого українофіла, і можуть бути такі мікроби, то лише в ембріональному стані, зовсім не культивовані. А се така різниця, як між лісовою грушею-дичкою і гарною висококультивованою грушею-дю-шесою. Се ж треба розуміти. Ні! Ні! Ніколи так не назву». В тих словах безперечно була висока правда. Так! Так! Українці різняться від українофілів! І відрізняються дуже. Яка шкода! Як би хотілося, щоб се не було так...
Згодом я промовив: «Але ж, здається, і я маю деяке право голосу, бо відкриття мікроба українофільства в значній часті маєш завдячити мені! В усяким разі ідея моя!» «Що?! — зарепетував Тарадієнко. — Твоя ідея?! Але ж твої мікроби в крові! Там і шукай!» Кожен може бачити, скільки було в тім правди, через те я почув себе ображеним в моїх найліпших чуттях! Не зважаючи на те, він трохи згодом промовив: «От так справді буде добре!» Я хотів мовчати, але не втерпів. «Як?» — спитав у його. «Я даю ось яку назву, — поважно сказав він, — spirillum patricianum ukrainofilicum». Справді, краще не можна було приміркувати: спірілла благородного українофіла!
І відразу моя уява намалювала мені, як здивований світ дізнається про відкриття нової спірілли, як шануватимуть молодого, талановитого вченого, як ростиме його слава!
Я уявив собі заклад, де плекають чисту культуру спірілли, заховуючи від усяких ворожих впливів. Я уявив собі, як відти спіріллу розвозять на плід по всій Україні і прищеплюють її дівоцтву й парубоцтву українському... І я вже бачив духовними очима, як ціла Україна українофільствує... Моє серце розм’якло, зникла ворожнеча, і я впав Тарадієнку на груди, обіймаючи з цілого серця. Але, бувши практичною людиною, я постановив не губити хвилини і скористуватись, чим можна. Запевняючи, що я хочу принести себе в жертву науці, я прохав Тарадієнка прищепити нову спіріллу першому мені. «Таким чином, — гадав я собі, — певне, зроблюся членом громади українофілів і, значить, не буду забутий історією, як і кожний з щирих українофілів!» Але, мабуть, Тарадієнко вгадав мою мету, бо він незвичайно проникливий чоло-в’ яга.
Дбаючи про сувору замкненість і бездоганну чистоту фамілійної організації українофілів, він хитко відповів мені: «Побачимо!» Похололо в мене на серці, і, хоч я удав, ніби зовсім певен, що відповідь буде вдоволяюча, але в душі зрозумів, що ні Чоботинський, ні Позичайло, ні Охріменко, ні решта славнозвісних та високовчених українофілів ніколи не дадуть мені прищепити спіріллу...
«Коли хочеш, — додав Тарадієнко, — приходь завтра знов сюди, побачиш, як живуть наші вихованці... На сьогодні досить. Але знаєш... поки що... не кажи нікому про моє відкриття: я хочу всіх ударить несподіванкою».
IV
Сливе цілісіньку ніч не міг я заплющити ока, бо мені спало на думку, що спірілли поїдять себе взаїмно. О дев’ятій уранці я побіг до лабораторії. Приятель був уже там. Його серйозний та поважний вигляд дуже імпонував, і я мусив признати, що з нього буде дуже добрий професор. «Уяви собі, — мовив він з турботою, — желатина, мабуть, їм не до вподоби. Вони себе почувають зле». З чуттям глибокої ніжності глянув я через мікроскопа. Мікроби сиділи тихо, інколи ледве ворушачись, наче хворі, хоч на погляд були гладкі й ситі. Сиділи окремо одно від другого. «Я вперше бачу, щоб мікроби так себе почували на желатині», — сказав Тарадієнко. «Але ж, голубе мій! — відповів я. — На мою думку, їх слід посадити на іншу поживу, ніж желатина. Се ж спірілли, а не коки або карлючки. Вони, мабуть, вживають тільки пісне, особливо коли зважити, що це спірілли “ щирого українофільства!” Пам’ятаєш, що каже поет: “Пісний селедій рай знайду з пісними русинами”... Се ж каже Франко!»