Твори в 4-х томах. Том 3

— Хочеш, я зачиню вікно?

— Ні,— заперечила вона. — Холод нам не завадить.

— Кого ти любиш?

— Тебе, — сказала вона. — Хоч нам з тобою не дуже щастить, правда?

— Не знаю, — сказав полковник. — Швиденько причісуйся!

Полковник пішов у ванну кімнату вмитися перед вечерею.

В цьому номері ванна єдина не вдовольняла його. «Грітті» був побудований за тих часів, коли в палацах іще не робили окремих ванних кімнат, лише згодом їх улаштували в кінці коридоре, і ті, хто хотів помитися, мусили заздалегідь просити, щоб нагріли воду й приготували рушники.

Під його ванну кімнату відгородили куток якоїсь зали, і вона здавалася полковникові швидше оборонною, ніж наступальною позицією. Вмиваючись, він поглянув у дзеркало, щоб стерти сліди губної помади, і побачив там своє обличчя.

«Воно має такий вигляд, ніби його витесала з дерева чиясь байдужа рука», — подумав він.

Він почав розглядати глибокі шрами, що залишилися ще з тих часів, коли не вміли робити пластичних операцій, і ледве помітні сліди майстерних пластичних операцій після поранень у голову.

«Оце й усе, що я можу запропонувати вам як gueule [178] або façade [179],— подумав він. — Жалюгідний дарунок. Добре, що воно хоч засмагле, — це трохи приховує мою потворність. О боже, яка я потвора!»

Він не бачив, що очі в нього сірі, як лезо старої шаблі, від кутиків очей розбігаються тоненькі сміхотливі зморщечки, а зламаний ніс — як у гладіатора на стародавній скульптурі. Не бачив він і своїх добрих уст, що іноді бували жорстокими.

«Хай тобі чорт! — сказав він зображенню в дзеркалі.— Жалюгідний ти каліко! Ну що ж, вернімося до наших дам».

Він зайшов до кімнати і зразу став молодим, як за часів своєї першої атаки. Вся його нікчемність лишилася у ванній кімнаті. «Так і треба, — подумав він. — Там її справжнє місце».

Où sont les neiges d'antar# Où sont les neiges d'autrefois? Dans le pissoir toute la chose comme ça [180].

Дівчина, котру звали Рената, розчинила дверці високої шафи, де всередині були вставлені дзеркала. Вона почала розчісуватися.

Розчісувалася вона не для того, щоб похизуватися своїм волоссям чи щоб сподобатися полковникові, хоч і знала, що він це любить. Вона рвала, смикала його без найменшого жалю, а що воно було густе й непокірне, як у селянок чи великосвітських красунь, то їй важко було дати собі раду з гребінцем.

— Вітер страшенно його скуйовдив, — сказала вона. — Ти мене ще любиш?

— Так. Можна, я тобі допоможу?

— Ні. Я завжди розчісуюся сама.

— А ти не могла б повернутися боком?

— Ні. Воно для наших п'яти синів і ще для того, щоб тобі було куди покласти голову.

— Я думав тільки про обличчя, — сказав полковник. — Дякую, що нагадала. Я став таким забудьком…

— Мабуть, я занадто язиката.

— Ні,— заперечив полковник. — В Америці підкладають такі штуки із дроту і губчастої гуми, як на сидіннях у танках. І нізащо не вгадаєш, скільки свого і скільки чужого, якщо хтось не такий нахаба, як я.