Твори в 4-х томах. Том 3
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 3». Краткое содержание книги:
ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ
СТАРИЙ І МОРЕ ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ
— Він ставиться до мене зверхньо. Вперто не хоче говорити по-англійському, а по-італійському й двох слів не вміє зв'язати. Оглядає в місті геть усе, як радить путівник Бедекера, їсть і п'є що попало. Жінка досить симпатична. Здається, вона його тітка, хоч я не певен.
— Ми цілком могли б без нього обійтися.
— Я теж так гадаю. Любісінько обійшлися б.
— А він про нас не розпитував?
— Запитав, хто ви такі. Ім'я графині він знає з путівника— там зазначені палаци, що колись належали її родині. Ваше ім’я, ласкава пані, справило на нього величезне враження, тому-то ж вас і назвав.
— Як ви гадаєте, він опише нас у своїй книжці?
— Атож. Він описує все підряд.
— Нас варто було б описати в книжці,— сказав полковник. — Ти, доню, не заперечуєш?
— Звичайно, ні,— сказала дівчина. — Тільки краще б її написав Данте.
— Данте щось давно не показується.
— Розкажи мені про війну, — попросила дівчина. — Таке, що мені можна знати.
— Гаразд. Усе, що хочеш.
— Що за людина генерал Ейзенхауер?
— Втілення добропорядності. Хоч я, можливо, і несправедливий до нього. Таж він і не завжди сам собі хазяїн. Спритний політик. Політичний генерал. Це він уміє.
— А інші ваші полководці?
— Краще не говорімо про них. Вони досить говорять про себе в своїх мемуарах. Майже всі вони й справді скидаються на полководців і є членами Ротарі-клубу, про який ти, напевне, ніколи й не чула. Члени цього клубу носять емальований жетон із своїм ім’ям, там штрафують, коли назвеш чиєсь прізвище. Воювати їм, щоправда, не доводилось. Ніколи.
— Невже серед них немає добрих полководців?
— Аякже, є. Ось хоча б шкільний учитель Бредлі. Або Блискавичний Джо. Він славний хлопець. Дуже славний.
— А ким він був?
— Командував сьомим корпусом, куда входила моя частина. З біса розумний. Рішучий. Точний. Тепер він начальник штабу.
— Ну, а великі полководці, про яких стільки говориться, такі як Монтгомері чи Паттон?
— Забудь про них, доню. Монті — це такий тип, якому потрібна п'ятнадцятикратна перевага, щоб піти в наступ.
— А я вважала його великим полководцем!
— Ніколи він ним не був, великим, — сказав полковник.— І найгірше, що він і сам це знає. Я бачив якось, як він прийшов у готель, скинув мундир і перевдягнувся в солдатську уніформу, щоб прихилити до себе населення.
— Ти його не любиш?
— Чому? Просто я вважаю його пересічним британським генералом, та й годі. Так що ти про великих полководців краще помовч.
— Але ж він розбив генерала Роммеля.
— А ти думаєш, що там, крім нього, проти Роммеля нікого не було? Та й хто не переможе при співвідношенні сил п'ятнадцять на одного. Коли ми воювали тут хлопчаками, Gran Maestro і я, то перемагали цілий рік, у кожному бою, хоч ворог був у три-чотири рази сильніший за нас. І вистояли в трьох тяжких битвах. Ось чому ми любимо пожартувати один з одного і не приндимося, мов індики. Того року ми втратили понад сто сорок тисяч убитими. Ось чому ми можемо тепер сміятися і не вдаємо з себе героїв.
— Яка жахлива наука, коли це взагалі наука, — сказала дівчина. — Терпіти не можу військових пам'ятників, попри всю мою пошану до загиблих.
— Та я й сам їх не люблю. Як і того, що вони мають звеличувати. Ти коли-небудь замислювалася над цим?
— Ні. Але я б хотіла про це знати.
— Краще не знати, — сказав полковник. — Їж біфштекс, поки він не охолов, і вибач, що я заговорив про своє ремесло.
— Я його ненавиджу. І люблю.
— Видно, ми з тобою сприймаємо все однаково. А от про що думає мій рябий земляк, за два столики від нас?
— Про свою нову книжку або про те, що написано в Бедекері.
— Чи не поїхати нам після вечері покататися на вітрі в гондолі?
— Це було б чудово.
— Може, скажемо рябому, куди ми їдемо? Мені чомусь здається, що в нього так само подірявлене й серце, і душа, а може, й інтерес до життя в нього дірявий.
— Нічого ми йому не скажемо, — заперечила дівчина. — Gran Maestro може переказати йому все, що ми бажаємо.
Вона старанно взялася за свій біфштекс, а потім озвалася:
— Як ти гадаєш, правда, що після п'ятдесяти років у людини все написано на обличчі?
— Сподіваюся, що ні. Бо в мене було б тоді інше обличчя.
— Ти, — сказала вона, — ти…
— Ну, як біфштекс? — спитав полковник.
— Чудовий. А твій ескалоп?
— М'якесенький. І підлива не занадто солодка. А овочі добрі?
— Цвітна капуста аж хрумтить, мов селера.
— Не завадило б замовити й селеру. Але навряд щоб вона в них була, бо Gran Maestro сам подав би її.
— Хіба нам не приємно вечеряти? От якби ми завжди їли разом.