Пастка на дурнів

Заарештували Йоссар’яна за те, що він перебував у Римі самовільно. Вони чемно пробачились перед Аарфі за таке вторгнення й повели свого бранця геть, підхопивши під руки цупкими, як сталеві наручники, пальцями. Вони мовчки спустилися з ним по сходах. Двоє інших рослих військових поліцейських з кийками і в білих касках чекали на них у закритій машині. Вони кинули Йоссар’яна на заднє сидіння, і машина помчала крізь дощ і брудний туман до комендатури, де його замкнули до ранку в чотирьох бетонних стінах. Вранці йому подали відро-парашу, а потім одвезли на аеродром, де його чекали ще двоє велетнів у білих касках, з кийками біля транспортного літака, в якого вже працювали мотори, струшуючи краплі конденсату з тремтячих зелених обтічників. За весь цей час ані один з поліцейських не сказав другому жодного слова, вони навіть ні разу не кивнули головою. Йоссар’ян зроду ще не бачив таких гранітних пик!

Літак узяв курс на П’яносу. Нова двійка мовчазних військових поліцейських чекала на нього на посадочній смузі. Тепер їх стало аж вісім, і вони без жодного слова, чітко, по-військовому пройшли до машин, розмістились у двох джипах, які, шурхотячи гумовими скатами, промчали повз усі чотири зони розташування ескадрилей і зупинились біля штабу полку, де на стоянці до них приєдналося ще двоє поліцейських. Тепер уже десятеро дужих, зосереджених здорованів мовчки обступили його, як сторожові вежі, і рушили до входу. Посиланий шлаком грунт скрипів в унісон з їхніми могутніми кроками. Йоссар’яна не відпускало відчуття, що це самий час невблаганно пришвидшує свій хід. У ньому хвилею підіймався страх, сповнюючи все єство. Кожний з конвоїрів міг би порішити його одним-однісіньким недбалим ударом. Їм досить було зімкнути свої масивні, тверді, як валуни, плечі, і вони б розчавили його, мов хробака. Про порятунок годі було й думати. Йоссар’яна вели так швидко і так щільно стуливши шеренгу, що він не міг навіть розгледіти облич отих двох, котрі його тримали. Вони ще більше прискорили ходу, і Йоссар’янові здалося, що ноги в нього відірвались від землі і він летить у повітрі. Чітко карбуючи крок, вони піднялись по широких мармурових сходах на верхню площадку, де на них чекало ще двоє поліцейських з непроникними, кам’яними обличчями. Майже бігцем вони протупотіли довгою галереєю, що нависла уздовж стіни над великим круглим вестибюлем. Тьмяна, вистелена кахляними плитами підлога глухо відбивала їхній карбований крок, що відлунював у порожньому будинку ударами грому, дедалі частішими й чіткішими, дедалі шаленішими й страхітливішими, і невтишима паніка охопила приголомшеного Йоссар’яна, бо тепер він знав, як калатають барабани долі. Весь кортеж повернув до кабінету полковника Пескарта, і він побачив перед собою великий письмовий стіл, на краю якого вигідно розташував свої сідниці підполковник Порк, котрий уже давно чекав на нього. Він зустрів Йоссар’яна щирою, сердечною усмішкою, а тоді промовив: