Пастка на дурнів
- Автор: Хеллер Джозеф
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- ISBN: 5-308-00194-4
- Переводчик: Микола Мещеряк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пастка на дурнів». Краткое содержание книги:
Улюблені художні прийоми Хеллера — гіпербола, карикатура, гротеск — допомагають виразніше відчути атмосферу кар’єризму, корупції, хабарництва, пияцтва, поширених в американській армії.
Невдовзі після виходу в світ (1961) роман став бестселером.
— Як бачите, Йоссар’яне, ми відкриваємо перед вами зелену вулицю. Ми зробимо вам ще один орден і надамо звання майора. Капітан Флюм зранку готує матеріал для преси про вашу доблесть при бомбардуванні Феррари, вашу глибоку й непохитну відданість рідному полку та безмежну вірність воїнському обов’язкові. До речі, я процитував це дослівно. Ми вирішили прославити вас і відіслати додому як героя, відкликаного Пентагоном для виступів перед народом — для підняття бойового духу в країні та зміцнення патріотизму. Вам будуть заздрити всі мільйонери, жінки вас носитимуть на руках. Ви будете приймати паради й виголошувати промови, закликаючи людей купувати облігації воєнної позики. Новий, розкішний світ одкриється перед вами, як тільки ви затоваришуєте з нами і станете своїм хлопцем. Ну, хіба ж не варта справа заходу?
— Боюсь, що я на промови не мастак, — промовив Йоссар’ян, уважно, хоча й здивовано, вислухавши подробиці його майбутнього райського життя.
— Тоді забудемо про них. Для нас важливіше те, що ви скажете людям тут. — Підполковник Порк витиснув із себе посмішку і, нахилившись до Йоссар’яна, багатозначно відкарбував: — Ми відправляємо вас додому зовсім не через вашу відмову літати, ось що ви повинні говорити в полку. А генералові Штирхеру чи генерал-лейтенанту Шайскопфу зовсім необов’язково знати про наші з вами, так би мовити, непорозуміння, ясно? Саме на цьому й буде триматись наша дружба.
— А що я маю казати, коли мене питатимуть, чому я більше не літаю на бойові завдання?
— Кажіть, ніби ви дізнались по секрету, що є наказ відправити вас додому, і ви не хочете ризикувати життям заради якихось там двох-трьох вильотів. Що, мовляв, є лише маленькі незгоди між своїми, розумієте?
— І ви гадаєте, вони повірять?
— Ще й як повірять! А надто коли побачать, які ми з вами друзі, і власними очима прочитають у Флюмових матеріалах ті добрі слова, які ви буцімто сказали про нас із полковником Пескартом. Про хлопців можете не турбуватись. Як тільки ви щезнете, ми їх так приструнчимо, що ніхто й не писне! Вони ремствують доти, доки ви тут. Добра вівця, як кажуть, усю отару псує,— всміхнувся власному дотепові підполковник Порк. — А взагалі ми б потім повернули все так, що ваш приклад надихав би їх на додаткові бойові вильоти!
— Ну, а що, як я, скажімо, продам вас, коли дістанусь до Штатів?
— Після того, як ми дамо вам ще одного ордена, зробимо майором і прославимо як національного героя?! Дурниці. Вам ніхто не повірить, та й Пентагон потурбується, щоб затулити вам пельку. А головне — на біса це вам? Відтепер ви наш найліпший друг, пам’ятайте це! Ви житимете в шані й розкошах, до ваших послуг буде все, що вам заманеться. Ви повелися б як найостанніший дурень, коли б пожертвували усім цим заради якихось там моральних догм. А ви, по-моєму, зовсім не дурень. То що, згода?
— Я подумаю.
— Чого тут думати? Або згода, або трибунал.
— Але ж це з мого боку підлість щодо наших хлопців, як ви гадаєте?
— Підліше не буває,— жваво погодився підполковник Порк і замовк, поглядаючи на Йоссар’яна із садистським задоволенням.
— А власне, якого чорта! — вигукнув Йоссар’ян. — Коли вони не хочуть більше літати, нехай відкрито затнуться, як ось я! Правильно я кажу?
— Цілком, — погодився підполковник Порк.
— Чому я обов’язково маю ризикувати заради них життям? Правильно?
— Цілком.
Йоссар’ян широко всміхнувся.
— Ну, то, значить, по руках! — радісно оголосив він.
— От і прекрасно, — озвався підполковник Порк, хоча дещо стриманіше, ніж сподівався Йоссар’ян, і зіскочив з Пескартового столу. Випроставши складки штанів, він простяг Йоссар’янові мляву руку. — Ласкаво просимо до наших лав, — сказав він.
— Дякую, сер. Я…
— Називай мене просто Блекі, Джоне. Адже тепер ми свої.
— Гаразд, Блекі. А мене друзі звуть Йо-Йо. Блекі, я…
— Друзі звуть його Йо-Йо, — проспівав підполковник Порк полковникові Пескарту. — Чого б тобі не поздоровити Йо-Йо? Він прийняв дуже правильне рішення.
— Ти й справді прийняв дуже правильне рішення, Йо-Йо, — сказав полковник Пескарт, незграбно, але дуже ревно трясучи Йоссар’янову руку.
— Дякую, сер, я…
— Зви його Чак, — сказав підполковник Порк.
— Авжеж, називай мене просто Чак, — мовив полковник Пескарт, сміючись із дещо силуваною сердечністю. — Тепер ми друзі.
— Авжеж, Чаку!
— Усміхаючись, виходять, — мовив підполковник Порк, поклавши їм руки на плечі. І всі троє рушили до виходу.
— Слухай-но, Йо-Йо, а чого б нам не повечеряти разом? — радо запропонував полковник Пескарт. — Ну, хоча б сьогодні, в офіцерській їдальні?