Пастка на дурнів
- Автор: Хеллер Джозеф
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- ISBN: 5-308-00194-4
- Переводчик: Микола Мещеряк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пастка на дурнів». Краткое содержание книги:
Улюблені художні прийоми Хеллера — гіпербола, карикатура, гротеск — допомагають виразніше відчути атмосферу кар’єризму, корупції, хабарництва, пияцтва, поширених в американській армії.
Невдовзі після виходу в світ (1961) роман став бестселером.
— Неправда, це ваша вина, — заперечив Йоссар’ян. — Не я, а ви весь час збільшуєте норму бойових вильотів.
— Неправда, вина — ваша, — відказав підполковник Порк. — Бо не ми, а ви відмовились виконувати норму. Люди спокійно собі воювали, поки знали, що нашу норму треба виконувати й іншого виходу в них немає. А ви показали їм вихід, бодай і сумнівний, от вони й заремствували. Отже, вся вина падає на вас.
— Невже йому невтямки, що війна триває? — похмуро запитав полковник Пескарт, навіть не глянувши на Йоссар’яна, і знову зачалапав по кабінету.
— Таж, певно, розуміє,— відповів підполковник Порк. — Либонь, тому він і не хоче більше літати.
— Виходить, йому на все начхати?
— А може, взявши до уваги, що війна триває, ви передумаєте — будете літати й далі? — із блазнівською серйозністю поцікавився підполковник Порк, передражнюючи полковника Пескарта.
— Ні в якому разі, сер! — у тон йому, ледь не всміхнувшись, відповів Йоссар’ян.
— Я чомусь так і думав, — удавано важко зітхнув підполковник Порк і вдоволено зчепив пальці обох рук на своєму широкому, засмаглому, лискучому черепі.— А ми ж, якщо по совісті, ставилися до вас не так уже й погано, адже так? Ми вас добре годували, одягали, вчасно платили гроші. Більше того, нагородили орденом, а також надали звання капітана.
— Даремно я тоді надав йому звання капітана! — досадливо крякнув полковник Пескарт. — Його треба було притягти до суду за те, що тим своїм другим заходом на ціль він зірвав усю феррарську операцію.
— А я не радив тобі давати йому капітана, — мовив підполковник Порк. — Та хіба ж ти коли мене послухаєш?!
— Брехня. По-моєму, це ти підбив мене дати йому капітана.
— Брехня. Я підбивав тебе не давати йому капітана, та хіба ж ти коли мене послухаєш?!
— Даремно не послухав.
— Ти ніколи не слухаєш мене, — з насолодою повторив підполковник Порк. — І от результат.
— Гаразд, гаразд, годі тобі ятрити старі рани. Годі! — Полковник Пескарт глибоко засунув руки в кишені і, згорбившись, одвернувся. — Замість нападати на мене, ти б краще подумав, що нам робити з ним!
— Боюся, що нам таки доведеться відправити його додому. — І, переможно хихотнувши, підполковник Порк перевів погляд на Йоссар’яна. — Так-от, Йоссар’яне, для вас війна, вважайте, скінчилася. Ми відправимо вас додому. По правді кажучи, ви цього не заслуговуєте, ось чому, між іншим, я й не заперечую. Оскільки в даний момент для нас ризиковано далі марудитися з вами, ми вирішили відіслати вас на батьківщину. Вам доведеться укласти тут одну невеличку угоду і…
— Яку ще угоду? — насторожено запитав Йоссар’ян.
— Паскудну угоду, можете бути певні,— запевнив його підполковник Порк і, закинувши голову, смачно зареготав. — Препадлючу угоду. Та ви її, безумовно, приймете.
— Це ще побачимо.
— Я певний, що приймете, хоча від цієї угоди, скажемо просто, смердить на версту. До речі, в мене до вас є запитання. Ви кому-небудь казали, що відмовились літати?
— Ні, сер, — не зморгнувши оком, відказав Йоссар’ян.
— Чудово, Йоссар’яне. — Підполковник Порк схвально кивнув. — Мені подобається, як ви брешете. Ви далеко підете в цьому світі, якщо у вас пробудиться здорове честолюбство.
— Невже він забув, що й досі триває війна? — зненацька загорлав полковник Пескарт і з люттю продмухнув свій мундштук.
— Ну, як він міг забути? — єхидно відказав підполковник Порк. — Адже ти сам хвилину тому нагадав йому про це.
Підполковник Порк зробив страждальницьку гримасу й зітхнув, немов шукаючи співчуття в Йоссар’яна. Його чорні очиці іскрились хитруватим і водночас нахабним глузуванням з полковника Пескарта. Зіпершись обома руками на край Пескартового письмового стола, на розі якого вмостився, підполковник Порк ледь підняв свої пухкі сідниці й пересунув їх далі. Його коротенькі ніжки гойдалися високо над підлогою, а черевики раз у раз грюкали об жовту дубову тумбу. Линялі шкарпетки без підв’язок сповзли нижче кісточок, на диво маленьких і білих.
— А знаєте, Йоссар’яне, — немов роздумуючи, проговорив він приязно, ледь насмішкувато і майже щиро. — Ви мені навіть подобаєтеся. При вашому нерядовому інтелекті ви людина високих принципів і обрали позицію, яка погребує неабиякої мужності. Я теж не нарікаю на свій інтелект, але в мене немає жодних принципів. І саме тому я, як ніхто, здатний скласти вам ціну.
— Зараз у нас такий критичний момент, — роздратовано буркнув із найдальшого кутка кабінету полковник Пескарт, який немов і не чув звірянь підполковника Порка.