Фантастика Всесвіту. Випуск 1
- Автор: Бах Ричард Дэвис, Чандар Кришан
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Електронна книга "КОМПАС"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Фантастика Всесвіту. Випуск 1». Краткое содержание книги:
Але виявилося, що ретельна сестричка і їй надіслала такого ж листа.
Тож виходило, що ми обоє довго обдумували матусин задум, нічого не кажучи про те одне одному.
Як не дивно, але мати, що виношувала щодо онука такі заміри, не бачилася з ним від дня, коли йому мали вживити пластмасову покришку, аж до його двадцятиріччя.
Може, саме через те, що картина життя хлопця разом із моєю матір’ю в коморі на окрайці лісу знайшла відгук у наших серцях, ми з дружиною, навпаки, не відпустили його з нею до сікокуської пущі?
Та як би там не було, а від того часу минуло двадцять років…
За все життя мати не більше двох-трьох разів виїздила за межі Сікоку.
Останнім був випадок, коли їй довелося їхати поїздом далекого слідування, щоб допомагати нам, як синові мали робити операцію.
Та й син щодня мав повні руки справ, відколи, на кілька років пізніше за інших, пішов до школи для розумово відсталих дітей — спочатку до молодших класів, тоді до середніх, а згодом, врешті-решт, і до старших.
Синові мало виповнитися двадцять років, коли в нас народився задум відвідати разом із ним батьківщину — лісову долину.
Поїздка відбулася наприкінці року. Ми відмовилися від літака, боячись, щоб його похитування не перелякало хлопця. Крім того, зміна тиску повітря могла зашкодити йому через брак кісточки голови.
Але й довга мандрівка поїздом викликала певні сумніви. Отож ми з дружиною досить довго готувалися, передбачаючи найімовірніші випадки, які могли статися (але, як потім виявилося, даремно).
Сповістивши матір по телефону про день нашого приїзду в лісову долину, дружина принагідно й розповіла, що нового в сина.
Однією з новин було те, що від дня двадцятиліття його почали називати справжнім ім’ям — Хікарі, відмовившися від звичного з дитинства прізвиська Іа, запозиченого з «Вінні-Пуха». Дружина додала, сміючись, що хлопець сам про це попросив.
Це сталося після його повернення з шкільного гуртожитку, де він провів цілий тиждень, вперше виїхавши кудись самотою, без матері.
За тиждень самостійного життя поза домом син змужнів просто на очах.
З повним рюкзаком брудної білизни за спиною він бадьоро зайшов у дім і радісно привітався зі мною і дружиною. Синові далося взнаки напруження останніх днів, тому весь суботній вечір він провів, слухаючи класичну музику з радіоли.
Це була чи не єдиним доступним йому інтелектуальним заняттям.
Надвечір, поставивши на стіл синові улюблені страви, ми, як завжди, покликали його:
— Іа, вечеря вже на столі, ходи/сюди!
Проте хлопець, не обертаючи обличчя від радіоли, гордовито звів широкі плечі й відказав:
— Іа туди не піде! Іа вже нема! Іа нікуди більше вже не піде!
Я вжахнувся, наче от-от мав утратити сина, що якраз сидів переді мною.
Бо не розумів, що коїться в його душі.
— Іа, що ти, адже ти щойно повернувся. Іа, ти вже вдома! — спробувала заспокоїти його сестра.
Але хлопець так само мовчав, гордовито звівши широкі плечі.
Його молодший брат, що мав звичку, перш ніж щось сказати, трохи помовчати й обмізкувати все як слід, висловився після сестри:
— Може, він не хоче, щоб його називали Іа, бо в червні йому виповнилося аж двадцять років? Мабуть, у гуртожитку всі зверталися до нього на справжнє ім’я.
І через те, що малий мав іще одну звичку — не гаючи часу, перевіряти власні розумування — він підвівся, наблизився до старшого брата й сказав:
— Хікарі-сан, ходімо ж вечеряти! Мама наготувала всякої всячини.
— Гаразд, іду. Дякую! — відповів той чистим голосом, що здавався більш дитячим, ніж у молодшого брата, в якого голос уже почав ламатися.
А ми всі, що перед тим аж затамували подих, вибухнули сміхом…
Розповідаючи про це матері, дружина була ще під враженням тодішнього відчуття полегкості. Але її веселість поступово мінялася на збентеження.
Почувши таке, я занепокоївся.
А дружина, поклавши трубку, й далі зніяковіло, розповіла, що мати спочатку мовчки слухала її, а потім сказала невдоволеним голосом:
— Ми думали, що ім’я Іа добре, а хлопець, виходить, сприймав його як неповагу! Що ж це ми накоїли! Подумати тільки, аж двадцять років!
Коли вся сім’я зібралася у матері в дальній кімнаті, випав град.
Такий сильний, що протилежний крутий берег річки, вкритий лісом, сховався в білій імлі.
Мати звернулася до свого онука, якого не бачила кільканадцять років, не досить певно назвавши його по імені, переказаного по телефону: