Фантастика Всесвіту. Випуск 1
- Автор: Бах Ричард Дэвис, Чандар Кришан
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Електронна книга "КОМПАС"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Фантастика Всесвіту. Випуск 1». Краткое содержание книги:
Але коли когось спостигало якесь лихо, що йому годі зарадити звичайною радою, отут і запалювали свічку на божнику й ревно молилися Мейске-санові.
Для цього й відшукували старі свічки, ще з засів, коли селище славилося виробництвом рослинного воску.
І я зрозумів: мати, яка начебто, на відміну від бабусі, була байдужою до легенд та історії селища в лісовій долині, насправді глибоко пов’язана з ними через віру в могутність Мейске-сана.
І згадав, до речі, що так само горіла свічка на Мейске-сановому божнику, коли мене одного разу привезли на причепі до велосипеда з лікарні, куди я потрапив, бо мене вкусила змія під час бійки з хлопчаками із старшого класу по дорозі з «висілка» додому.
Перед операцією сина тримали в боксі.
Ріс він нормально, але разом з голівкою росла й пухлина, лякаючи кривавим кольором немовлят, також з природженими вадами, що лежали поруч.
Видалити пухлину мали, як тільки дитина зміцніє настільки, щоб витримати операцію.
Коли дружина сповістила по телефону матір, що операція пройшла успішно, та від незмірного полегшення і радості розговорилася, як ніколи доти. Дізнавшися, що в малого на голові залишився рубець після операції, мати почала допитуватися, де саме.
А тоді розповіла про героя, який жив десь у напівлегендарні та напівісторичні часи, і його втіленця.
Дружині раніше не доводилося про них чувати.
Обидва мали рубці на потилиці: герой — після удару мечем у битві, а хлопчик-утіленець — від народження. Сучасники вважали це за знак їхньої виключності, винятковості.
Тут мати додала, що й сама вірить у це, причому неабияк. Тож треба, мовляв, поставити Мейске-санові свічку…
Звичайно, той герой із лісової долини з рубцем від меча на потилиці був не хто інший, як Мейске Камеї. Хлопчик, якого звали Малюком і вважали за втіленця Мейске-сана, народився в його матері чи мачухи наступного року по тому, як Мейске-сан помер у в’язниці.
Йому судилося пізніше відіграти вирішальну роль у повстанні проти військової повинності.
Малюк від народження мав рубця на потилиці, де бракувало якоїсь кісточки, і хоч мати намагалася ховати той рубець, зав’язуючи малому волосся в жмутик; коли він гасав, жмутик підстрибував, так що рубець було видно.
Бабуся казала, що шестирічний Малюк був гарніший за будь-яку вродливу дівчинку.
І додавала:
— Навіть лисинка, де рубець, була така гарна, що парубки з «молодого люду» й собі заповзялися виголювати кружальця на потилиці!
Звістка про рубець після операції на голові в мого сина справила на матір надзвичайно глибоке враження, бо вона відразу пов’язала її з рубцем від удару мечем у Мейске-сана і вродженим рубцем у його втіленця Малюка.
Мати сповіщала про це не тільки дружину, а й будь-кого, хто траплявся з сусідів.
Не обійшла ця звістка й сестри. І та згадала: так само шанобливо мати говорила про рубець на потилиці, який залишився з дитинства в її старшого брата, тобто в мене. Коли вона напівжартома сповістила про це відкриття по телефону, я несамохідь провів пучкою по рубцю на потилиці.
Він лишився з того давнього Дгія, коли я пірнув до «кублища в’язів», застромив голову у вузьку розколину між скелями і не міг видостатися. А коли моє тіло проштовхнулося глибше, а потім вивернулося з пастки, величезний меч-скеля поранив мене в потилицю.
По дорозі в лікарню я не прийшов до тями, тому не міг відразу пересвідчитися, чи справді мати порятувала мене. Але пам’ятаю, що перше, ніж втратити свідомість, я встиг побачити крізь шар води, скаламученій кров’ю з рани на моїй голові, короткі густі брови й широко, мов сердито, розплющені очі — брови й очі матері.
Далі я почув від сестри по телефону ось що.
Коли вона нагадала матері, що у К-тяна також із дитинства є рубець і теж на потилиці, мати, наче сама подумавши про це, відповіла:
— Хто має рубця на потилиці, тому судилися справи, гідні Мейске-санових. А що його син має рубця, як у Малюка, то, хоч ми й про це не гадали, але десь у глибині душі відчували, що так і має бути…
Це сталося невдовзі після народження мого сина, тобто вже близько двадцяти років тому. За ці двадцять років ні я, навідуючись подеколи на кілька днів під рідний дах, ні сестра, що навіть по одруженні й далі мешкала поруч із матір’ю, більше не помічали в її поведінці рис, притаманних шанувальникам Мейске-сана.
Пам’ятаю лише випадок, коли синові, саме перед днем народження, вживили під шкіру на рубці, де майже не росло волосся (лисинка на дитячій голівці була таки чималенька) і під шкірою бракувало кісточки, пластмасову покришку. Операцію робив той самий хірург, що видаляв пухлину.