Фантастика Всесвіту. Випуск 1
- Автор: Бах Ричард Дэвис, Чандар Кришан
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Електронна книга "КОМПАС"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Фантастика Всесвіту. Випуск 1». Краткое содержание книги:
— Розумієш, поки людина живе, мусить набратися духу і жити далі, а от коли жити вже несила, то треба помирати, — пояснив їй брат, що сидів поряд. — Адже померти — однаково що поставити крапку; після смерті вже не можна ні набиратися духу, ані чогось іншого. Тому набратися духу і триматися далі можна, поки ти живеш.
— Он як! А ми зараз запитаємо в самого Хікарі-сана, — відказала дочка. Вона пішла до місця, де її брат сидів самотою, дивлячись у вікно на хмари внизу.
Після неквапливої розмови вона повернулася й переказала синову думку:
— Хікарі-сан і справді мав на увазі те, про що казав Сяку-тян. Але він зрозумів, що висловився не так, як належить, тож хоче подзвонити та перепросити бабусю. Сказати їй, як насправді він хотів із нею попрощатися… Хікарі-сане, то що ти іще хотів сказати?
Син повернувся спиною до світла з вікна, але на його обличчі все одно можна було бачити посмішку.
— Наберися духу і живи! Ось що я хотів сказати, — промовив він так голосно, що пасажири на сусідніх місцях аж здригнулися. — Вибач, будь ласка, дзвоню, щоб перепроситися!
Через деякий час син сказав, що хоче знову поїхати до бабусі, але на цей раз сам.
Закінчивши спецшколу, від середини травня він мав почати працювати в благодійному центрі. Отож перед тим хлопець хотів вибратися на Сікоку.
— Я обмовився. Хоч і вибачався по телефону, але чи почула бабуся? Адже вона недочуває, тож я непокоюсь!
Домовившися з сестрою, яка мешкала в долині, що вона зустріне племінника, ми вирядили сина літаком на Сікоку.
Син без особливих пригод відбув подорож літаком і поїздку на машині до лісової долини.
По обіді він примостився в дальній кімнаті поруч із матір’ю і слухав музичну радіопрограму. У сестри, яка подзвонила мені по телефону, склалося враження, ніби бабуся, якій стан здоров’я не дозволяв робити далекі прогулянки, й онук мирно насолоджуються усамітненням.
Єдине, що викликало в мене непевну тривогу, було зауваження сестри: коли музичних передач по радіо не було, мати, наче пригадуючи щось, вела неквапливу розповідь.
А мій син слухав її з явним задоволенням.
Я поцікавився:
— Що ж там матуся розповідає? Адже Хікарі мало що може зрозуміти.
Сестра наче й наслухалася, коли заносила чай, але мати щоразу замовкала.
Немов соромилася, що її може почути будь-хто, окрім Хікарі-сана.
Ми з дружиною вже почали непокоїтися, що син може звикнути жити біля бабусі й не захоче повертатися з долини до Токіо.
На шостий день по його від’їзді я подзвонив вранці до селища, покликав його до телефону і з притиском сказав, що місце в літаку на зворотний рейс уже замовлено, тож завтра він мусить повертатися знову додому.
Вже поночіло, коли зателефонувала сестра й сповістила, що мати, аби якось розрадити зажуреного онука, взяла ціпка й повела хлопця дивитися напіврозвалену комору.
— Колись я збиралася тут жити разом із Хікарі-саном! Але добре, що цього не зробила. Бо, виховуючись тут, хіба став би Хікарі-сан таким, як зараз!
Після цих слів син подивився комору, перевів погляд на квітучі кущі маслинки й таволги, обвів очима буйний гай і ліс, що вкривав схили на узвишші.
А тоді, наче це щойно спало йому на думку, сором’язливо проказав:
— Я хотів би бути теслею! Адже тут стільки деревини! Непогано було б теслювати та жити разом із бабусею. Бо ж скільки тут всіляких дерев!
Сестричка була ще мала, коли помер батько, отож цього разу вона чи не вперше в житті побачила, як мати невтішно плаче.
— Постукуючи ціпком по бруківці, мати дивилася туди ж, куди й онук, на ліс на узвишші. А трикутні зморщечки біля її очей потроху набиралися сльозами, — розповідала вона потім мені.
— Бачиш, бабуся не легкодуха, ніколи не плакала, тож і не знає, що робити зі слізьми, ха-ха-ха! Може, треба нахилитися вперед та потрусити головою? Ну от, вже сліз і нема! — сказала мати голосно, наче Хікарі-сан…
А Хікарі-сан після цього начебто заспокоївся, а тоді й погодився:
— Поїду до Токіо. Адже як мене нема, сестричка й братик не сміються!
Що ж розповідала мати своєму онукові цілий тиждень, коли по радіо не передавали класичну музику?
Сестра спробувала прямо спитати її про це, але мати тільки відмовчувалася з поважним виглядом.
І ми з дружиною розпитували сина, про що ж йому розповідала бабуся.
— Розкажи, якщо ти пам’ятаєш, — кілька разів просили ми хлопця.