Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

З останніми словами фургон зупинився біля бровки тротуару. І ось уже на подвір’ї тінню став чоловік, тримаючи в руках дві зелені пляшки, що зблискували в темряві, як котячі очі.

Містер Джонас подивився на ліжко під яблунею і тихенько гукнув хлопця на ім’я - раз, потім ще і ще. Нерішуче переступив з ноги на ногу, поглянув на пляшки у своїх руках, а тоді зважився, обережно підійшов ближче, сів на траву і втупив погляд у хлопця, знеможе-ного величезним тягарем літньої спеки.

- Дуг, - мовив він, - ти лежи собі спокійно. Не треба нічого казати, не треба розплющувати очей. Можеш навіть не вдавати, що слухаєш. Ти мене чуєш, і цього досить. Я старий Джонас, твій друг. Твій друг, - повторив він і кивнув головою.

Потім сягнув рукою вгору, зірвав з гілки яблуко, покрутив у руках, відкусив шматок, прожував і повів далі;

- Є люди, що надто молодими впадають у зажуру. Начебто й причини ніякої нема, але такі вже вони, мабуть, уродилися. Від усіх інших вони різняться тим, що їх легше вразити, довести до сліз, вони швидше занепадають духом, довше пам’ятають кривди і, як я сказав, надто рано починають журитися. Я це знаю, бо й сам із таких.

Він одкусив і з’їв ще шматок яблука.

- Ну, то що ми маємо? - запитав потому. І сам собі відповів: - Гарячу серпневу ніч, ані найменшого вітерцю. Просто дихати нічим. Та й літо було таке довге, і стільки всякого сталось, еге? Аж занадто. І ось уже майже перша година, а ні вітерцем, ні дощиком і не пахне. Зараз я встану й піду. Та перед тим - ти це добре запам’ятай - я залишу в тебе на ліжку оці дві пляшки. І коли я піду, ти трохи почекай, а тоді помалу розплющ очі, сядь, візьми ці пляшки й випий з них усе до дна. Тільки пий не ротом, ні, - пити треба носом. Нахили пляшку, відкоркуй її і втягни в себе усе, що в ній є, аби пішло просто в голову. Та спершу, звісно, прочитай, що написано на етикетці. А втім, краще я сам тобі прочитаю...