Вогнедан, Повелитель… [uk]

Блажен, у кого хоругов

Моя, хоробра — злото й кров…

— Моя підсвідома нехіть до цього панка, — мовила Владимира опісля недовгої мовчанки, — має під собою серйозні підстави… Це талановита сволота, котра виплюнула в одному вірші минуле, сучасне і майбутнє свого дикунського люду. Іноді я шкодую, що дивні не воюють на чужих землях… Ніби мало нам було Ішторну — так ні, з’явилася ще одна звірина… Раніше ми билися з вовком, тепер з Півночі крадеться гієна…

— Гієни на Півночі не живуть, — сказав Воїслав, — але люба родичка досить вірно вловила… е…настрій цього твору.

— Невже пан Літон насправді так думає? — спитала Вишенька, — він не схожий на того, хто розливає кров задля злота…

— Про це можна спитати його самого, — мовив Вогнедан, — пане Літон, наші співрозмовниці в захопленні від вашого твору, але вважають думки, висловлені в ньому, лихими і негідними вашої особи. Ви насправді думаєте так, як написали?

— Я мушу так думати, — відповів моанець стиха, — я не маю думати інакше… Воєвода Рімін зовсім не думає — він любить золото і бере його в завойованих містах. Іноді мені здається, що, на мою біду, Єдиний дав мені змогу не жити зі своїм людом, а дивитися на нього збоку. Я письменний — наді мною сміються навіть придворні блазні, бо у нас знають грамоту тільки писарі — простолюдини та деякі ченці. Я пишу вірші — мене звуть юродивим… Я не люблю воювати — мене можуть назвати зрадником, і тоді… Я маю зневажати все, що бачу тут — але мені подобається у вас… Незважаючи на явну зневагу до мене войовничої панни Вальдимири… Втім, ми, моанці, теж зневажаємо жінок і чужоземців… Ось тільки я чомусь не вважаю себе кращим за вас, особливо опісля того, коли побачив себе збоку, і зрозумів, яким я мусив видатися вам огидним в тій засмальцьованій одежині. Я чомусь можу бачити себе збоку… Це божевілля, чи не так?

— Це просто здоровий глузд, — примирливо сказав Вогнедан, — який, на жаль, є відсутнім у вашої знаті. Ви розумна людина, пане Літон, і не ваша вина, що ви народилися в лихому місці, і в лихі часи. Я скажу милим паннам, що ваш вірш — це голос духу вашого народу, але не ваш особисто.

Опісля того, як Вогнедан передав ельберійською зміст їхньої розмови, панни трохи пом’якшали до чужоземця. Товариство доїло десерт і почалися розваги.

Світлян та Войко принесли луки, і розпочалася улюблена гра дивної знаті — стрільба по мішенях. Стріляли всі — навіть Вишенька зо сміхом намагалася натягти тятиву своїми рученятами. Моанець спершу лише спостерігав, а потім не втримався, і сам взявся за лук. Йому випало стріляти у парі з панною Владимирою і, опісля того, як вона вбила дві стріли одна в одну, пан Літон почав дивитися на похмуру красуню з повагою, негідною для північанина.

Вогнедан з Воїславом влаштували показовий бій на мечах, а Дана мала обрати переможця. Княгиня Данадільська довго думала, і вирішила випробувати вояків по черзі, бо завдання було для неї заскладним. Почала вона з Воїслава, але той ухопився за серце і вирік, що його вже убито. Тоді пані княгиня попрохала перекласти моанському гостю, що бажає випробувати його вправність.