![Вогнедан, Повелитель… [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогнедан, Повелитель… [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогнедан, Повелитель… [uk]». Краткое содержание книги:
Десь в далекій — далекій Галактиці є планета Океан... Чимось схожа на нашу... Може суші там поменше, та клімат пом’якше... І люди так само воюють з зажерливими напасниками, захищають рідні оселі, а в скрутну хвилину кличуть Богів на допомогу...
А до одного народу допомога у битві з кочівниками прийшла в досить неочікуваному вигляді. Її, ту поміч, запропонували космічні прибульці з загиблої планети. А взамін попрохали, щоб їм дозволили оселитися на цій землі, і знайти нову вітчизну замість втраченої...
Роман «Вогнедан, Повелитель» оповідає про життя-буття нащадків цих двох рас. Прибульці, вдячні людям за притулок, взяли на себе оборону нової вітчизни від усіх зовнішніх ворогів. І розслабився колись войовничий тубільний народ, розніжився в безпеці... А з Півночі вже йде новий ворог, ще страшніший за попереднього. І врятувати людей та дивних — нащадків прибульців може лише відвага, та віра в те, що дух не вмирає...
— Тепер йдіть, — сказав Вогнедан, — не лякайте хлопця. Він і так який-то…переляканий.
Дана, як була, в укривалі побігла у дім. Світлян щезнув теж. Вогнедан зостався, розмірковуючи, чи вдасться йому умовити пана Літона скористатися послугами перукаря, і ще кількох челядинців. Перебравши у пам’яті свій запас моанських слів, юнак делікатно відвернувся і покликав слуг, котрі заздалегідь прибули сюди з палацу.
Десь години за дві, коли відсвіжене товариство зібралося у альтанці за накритим столом, Вогнедан урочисто ввів до неї вродливого кругловухого юнака, якого, якщо не дуже приглядатися, можна було прийняти за ельберійця з зелемінського прикордоння. Чужоземну кров видавали випнуті вилиці і трохи скісний розріз очей. Чисто вимите довге волосся було зав’язано у хвіст і прикрашено чорною оксамитною стрічкою. Борідку акуратно підстрижено — розлучитися з нею моанець не захотів нізащо. Багате ельберійське вбрання підкреслювало його кістляву, але міцну статуру. До череса були причеплені піхви з важким мечем — єдине, що залишилося від колишнього вбрання Літона.
— О, — сказала панна Владимира, — диво мистецтва… Пане Вогнедане, ви є чародієм…
— Непогано, — схвалив і Воїслав, а Вишенька з Горданою дружно хихикнули, — тепер з цим паном, принаймні, не соромно їхати вулицею. Як тобі вдалося його умовити, милий брате?
— Я був зразком красномовства, — скромно сказав Вогнедан, — Повелитель дав мені завдання поспілкуватися з молодим Чорріном, але не сказав, що це має бути покаранням. Навпаки, правитель хотів, щоб ми потоваришували… Як ви гадаєте — цей зразок варварської мужньости надається у приятелі?
— Принаймні — ззовні, - холодно мовила Владимира, — що ж…
Пан Літон обережно опустився у кріселко і мовив до Вогнедана:
— Я даремно погодився змінити вбрання. Я смішний, я бачу це по виразу обличчя чорноокої жони.
— О, це не так, — сказав Вогнедан заспокійливо, — серед нашої шляхти є і люди, і дивні. Ви нині схожі на воїна-прикордонника. Погодьтеся, що і наші звичаї вам здаються смішними… Мені довелося почути пана Ріміна, коли він…
— Воєвода Рімін — старий мерзотник, — з застарілою зненавистю мовив північанин, — він єдиний, до кого прислухається Великий Імператор. Не знаю, що ви могли чути, але, напевне — нічого доброго.
— Пригощайтесь фруктами, — Вогнедан показав на накритий стіл і присунув до пана Літона вазочку з пізніми полуницями, вкритими шаром вершків, — чи може ви бажаєте чогось поїсти, як — то прийнято серед людей? В такому разі…
— Ні, я не хочу їсти, — зітхнув Літон, — на вчорашньому бенкеті… Я не дурень, пане Воґнедане, я чудово побачив ріжницю між… Між вами і нами… Мої супутники цього не відчувають. Вони говорять, що є вдома скрізь, і поводяться відповідно… Я сам не знаю, в кого я вродився таким… слабодухим.
— Скажіть краще — чутливим, — виправив ельберійський принц. Воїслав зацікавлено прислухався до їхньої розмови, і полишені самі на себе панни закопилили губенята та завели потиху якусь свою бесіду.
— Я власне, — тягнув Літон, — є, як-то у нас говорять, білою вороною у зграї… Люблю тишу і самотність… Це викликає підозри… Пишу вірші… За це мене вважають божевільним… Можливо тому я ще живий… Мій старший брат… Це було жахливо. Я не любив його, але достеменно знав, що він ні в чому не винен. Його стратили… Власне, чому я вам про це розповідаю?…
Вогнедан теж вважав, що занадто відверто… Втім, він намагався не оцінювати бідолаху власними мірками.
— Я можу почути ваші вірші? — спитав, — адже я теж є поетом… Деякі говорять — непоганим.
— Наша мова, — зітхнув пан Літон, — загруба для віршування…
— Нема поганих мов — є невмілі поети, — мовив Вогнедан, — то як? Почитаєте?
Пан Літон зітхнув, і заговорив віршами. Саме заговорив — він, певне, нікому їх до того не оповідав, а тепер то викрикував, то майже шепотів римовані рядки, чіткі, наче бій барабану.
— Цікаво б зрозуміти, — протягнула панна Владимира, коли пан Літон врешті замовк, — цей крик душі, а радше духу…
— Мила родичко, — сказав Вогнедан примирливо, — я розумію оцю чорногорську нехіть до чужоземців. Я і сам не дуже-то полюбляю незмінених, а з цим юнаком може колись зітнуся у битві. Але я не можу з нього сміятися — його сліпий дух б’ється у знемозі, наче бранець в темниці, намагаючись висловити себе. Пан Літон — виняток поміж варварами саме тим, що відчуває власну недосконалість…
— Вам напевне не сподобалось, — сумно мовив моанський принц, — власне, я нікому їх не читав…