У задзеркаллі 1910—1930-их років

Яким було життя в Україні після радянського часу 1920—30-их у побутовому сенсі — питання далеко не риторичне, адже відповідальність за це, зокрема щодо донедавна столичного Харкова, як зазначає Ю. Шерех, «падала на радянську політику, що знищила місто, висадила електроварню й водогін, спалила хліба на корені, винищила худобу й зруйнувала шляхи сполучення. Навіть якби німці хотіли, вони не могли б прогодувати голодне й поспіль безробітне, а отже й недоречне місто». Тож, як знати, не в цьому полягала головна мета нової влади, чиє військо, визволивши з-під більшовицької окупації чергове місто, впевнено крокувало далі, залишаючи за визволеними право самим видобуватись із колишнього небуття свого радянського існування.

З описом тодішнього харківського зубожіння, в черговий раз сплянованого московськими авторами, контрастують спогади О. Семененка. «Довелося в 1945 році після поразки Німеччини бачити знищені німецькі міста, — розповідає він. — Там ніколи не переставала функціонувати електрика, крамниці безперервно продавали бідний харчовий раціон, була вода, функціонувала залізниця. Там ніхто не вмер з голоду».

Отже, 24-го жовтня 1941-го року до Харкова вступили німці. «День був погожий, шибки міста повибивані, під ногами хрускотіли скалки битого скла, на майдані Держпрому тяглися везені миршавими шкапами німецькі валки, авто не могли рухатися бездоріжними українськими дорогами, шлях від Полтави до Харкова забрав з місяць, німецький наступ безнадійно застрягав, але харків’яни гуляли по Сумській у святкових одягах, день був погожий, і це були перші німецькі солдати, жовте листя, бите скло були, як музика на підошвах», — згадує Ю. Шерех.

В такій атмосфері до процесу відродження духовного сенсу життя вступали національно свідомі елементи українського середовища, яких не змогла або не встигла знищити пекельна машина більшовицького терору. Незважаючи на те, що, зокрема, під час харківської примусової «евакуації» загинуло чимало осіб з інтеліґентського загалу, лишалися ще офіційно незадіяні сили національного спротиву, які тримали зв’язок із місцевим підпіллям кінця 1920-их років. Це були якраз ті люди, чиїх душ не змогла перекраяти більшовицька система протягом свого панування на тілі української Нації. Живучи в «прифронтовому Харкові з висадженим центром і зруйнованими заводами, без води, світла, опалення, їжі» (Ю. Шерех), вони починали новий етап історії відродження знекровленої української культури.

«На другий день окупації на перших зборах у приватній квартирі зібралося тільки шість чоловік, проте уже в ближчі дні почалася велика концентрація українських сил Харкова. Згодом з цього зародку виросла велика формація, відома здебільшого під іменем харківської групи або харківської громадськости, — спогадує О. Семененко. — Взаєморозуміння в цій групі і взаємне довір’я могло створитися на основі спільної ідеї і спільної долі більшости цих людей в минулому. Основою взаєморозуміння було переконання, що після зникнення тієї влади, яка силою багнетів в 1920 році перервала процес творення державно-національного життя України, цей проґрес має продовжуватися наявними силами за всяких умов».