У задзеркаллі 1910—1930-их років

…Буденні події на кшталт зникнення в центрі Харкові пам’ятника героям УПА зазвичай не дуже вражають тамтешню громадськість. Ну, вирячила для порядку очі від здивування місцева влада, ну, відмовились вірити такому непорядку під самісіньким носом браві правоохоронці, ну, ще трохи поуправлялись у прикладній фізіогноміці справжні замовники злочину. Але назагал нічого особливого, звична діялектика слобідських стосунків: ви нас гулагами з голодомором, а ми вам козирного туза самвидаву з рукава тоталітарної кухвайки. Або ще який акт непокори із самоспаленням чи зашиванням рота на мітингу. Ось такі-от маємо рахманні порахунки з «революційною» історією.

Загалом епопея з на диво непосидючими пам’ятниками цілком характерна для Харкова. Ще задовго до того, як це місто стало першою столицею УСРСР, у ньому заіснувала була ця непідробна метафізика. Себто, даруйте, практика і традиція насаджувати й викорінювати, репресувати й реабілітовувати пам’ятники видатним і не дуже діячам культури, освіти, політики. «Хто ж його посадить? Він же пам'ятник!» — могли дивуватись лише за сталих часів соцреалізму, коли питалися, чи сидяча, а чи стояча фігура зафіксована у тому чи іншому меморіяльному граніті. За цнотливих часів первісної революційности було інакше.

Уже через півроку після приходу більшовиків до влади, а саме 12-го квітня 1918-го року, був підписаний Декрет про пам’ятники республіки. У ньому говорилося про зняття й часткову утилізацію монументів, споруджених «на честь царів та їхніх слуг», і створення «нових проектів пам'ятників, що повинні ознаменувати великі дні Російської соціялістичної революції». У Декреті були сформульовані також основні задачі «ленінського пляну монументальної пропаґанди».

Утім, від початку радянська монументальна «пропаґанда» була не дуже пляновою, адже скидання й пересування неугодних монументів за часів пролетарського свавілля в Харкові нагадувало фантасмагорію з організованим перенесенням міст, селищ, садків та інших елементів терплячого ляндшафту, знаних з «Чевенґуру» А. Платонова. Звісно, дізналися ми «всю правду» про таку більшовицьку архітектурну «стратегію» так само нещодавно, як і побачили цей роман у друкові. Себто наприкінці 1980-их, за часів «перебудови». До речі, згадана революційна фантасмагорія іноді відгонила чудовим пролеткультівським невіглаством, що вряди-годи рятувало скульптурні пам’ятки від знищення. «Це що в тебе? — гукав у Платонова комісар до бравого матроса, який, крекчучи, тягнув мармуровий бюст з розгромленої поміщицької садиби. — Дак, дейкують, Марс, — озивався той. — Маркс? — грізно перепитувало начальство. — Та це ж наше першоджерело!» Словом, повернули, встановили. Невже злякалися? Ні, просто клясикою навіяло. «…Стук. Шаги. Гуан, ты страхом скован. / Выдают тебя глаза твои. /…Перед Командором трехметровым / Тоненькая женщина стоит», — віршував з цього приводу Леонід Кисельов. Товаришу Жучок, це Ви?