У задзеркаллі 1910—1930-их років

Такий ракурс розгляду історико-літературної спадщини, обумовлений віддавна, склався в системі координат офіційного літературознавства, де рефлексія літературного досвіду, архіву й сучасного доробку організовувалась у категоріях історичної детермінації. Але подібно до того, як в етнографії стерильність бромлеївської концепції «етносу», будучи покликана обмежити вплив сучасних підходів до проблем національного, виявилась відсутністю критичного імунітету до соціял-органіцистських ідей, спричинених популярністю теорії Л. Гумільова про расову вітальність (і в результаті — утвердженням російського шовінізму), так само в українському літературознавстві теоретичний вакуум, що з’явився у 1990-их роках після зникнення ориґінальних версій «призначення літератури», став заповнюватися компенстаторським «націоналізмом». «Для пласту офіційної культури змінилася форма ідеології, але не суть — тобто необхідність обслуговувати ідеологію, нехай і нову, — значить О. Кривенко. — За невеликим винятком, це здійснюють ті самі люди: нам щодня доводиться спостерігати типове трагікомічне дійство, коли „номенклатурні творці“, що вчора виготовляли бездарні пам’ятники та портрети комуністичних вождів чи свої музично-літературні творіння присвячували Радянській Батьківщині, тепер з тим же успіхом виготовляють бездарні пам’ятники та портрети українських національних героїв чи іншу сумнівної вартості продукцію Неньці Україні».

З перспективи часу вільно буде визначити коріння проблеми, що стосується, зокрема, ситуації «мітотворення». Ця ситуація, як знати, сформувалась за умов «ревізіоністського» підходу до статичних тем і персонажів з історії України, будучи актуалізована появою одіозних досліджень американського славіста Г. Грабовича, які спричинили появу вітчизняних досліджень: «Вурдалак Тарас Шевченко» О. Бузини й «Шевченків міф України» О. Забужко. Завершальним акордом в офіційному шевченкознавстві стало визнання «національно-духовної» орієнтації сучасних методологій, представлених, зокрема, концепцією «національно-екзистенційної ідентифікації» П. Іванишина. Натомість застосування вітчизняними дослідниками решти сучасних методологій «прозахідного» зразка в рецепції офіційного літературознавства виглядає так, «немовби туземці гралися з блискучими консервними бляшанками», як вважає Г. Клочек, а подальша «фальсифікація» постмодерністськими новаторами іконічних образів «національного» канону взагалі сприятиме повному вимиранню згаданих туземців, які повторять «долю американських індіанців, австралійських абориґенів чи сибірських автохтонів».