Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
— Ну, як тобі подобається цей мир, що уклав наш король?
Човняр:
— Ет, що мені з того знаменитого миру! Податки які були, такі й зостались. Навіть за оцей нікчемний човен деруть податок, то як же з нього прожити?
Король:
— І король не наводить ніякого ладу в тих податках?
Човняр:
— Та король, може, й хотів би зробити лад; але ж він має утриманку, а тій щодень давай нові вбрання та всілякі витребеньки, і хто ж має за все те платити, як не ми? Та якби вона хоч вірна йому була! А то, кажуть, тільки й знає віятись.
Сміх короля урвався. Герцогиня де Бофор була в широкому плащі; каптур закривав їй усе обличчя. Човен причалив, дворяни плигнули на берег і подали руку дамі. Король зійшов з човна останній. Човняреві, що вже відштовхнувся, він гукнув:
— Я їй це перекажу!
Той, довготелесий і кістлявий, стояв, зігнувшись над своїм веслом, і навіть голови не повернув. А герцогиня сказала до короля голосно, так, що почули й дворяни, і сам човняр:
— Його слід повісити.
Цих слів по-справжньому злякався тільки один — Агріппа д'Обіньє. Анрі вже звик до цієї нової дратливості його коханої владарки. Нещодавно, коли вона, ризикуючи власним життям, знешкодила першого з двох його вбивць, вона сама просила помилувати вбивцю. І Анрі лагідно сказав:
— Не займайте цього бідолаху. Він через злидні так дратується. Нехай з нього більш не беруть податку за човен. Тоді, я певен, він довіку кричатиме: «Слава Анрі! Слава Габрієлі!»
Пройшли ще кілька кроків, і Габрієль, відкинувши з обличчя каптур, заговорила зі злістю й мукою в голосі:
— Його намовлено. Вам хочуть показати, що я всім ненависна. Величносте! Коли після замаху на вашу священну особу наших із вами коней вели за повіддя, тоді ваш народ не ненавидів мене. А згодом на подвір'ї й під моїми вікнами — ви ще пам'ятаєте, що там вигукували? Тоді не було ненависті.
— Пані, про ненависть і мови нема, — відказав Анрі. Обнявши її, він відчув, що під широким плащем вона вся тремтить. — Ви нічим не наживали собі ворогів. Ви були добра, а завдяки вам і я ставав кращий. Моєму Морнеєві я пробачив трактат про месу, бо ви мене умовили. І моєму Агріппі, коли він, бувало, дошкулить мені язиком, я щоразу повертав свою ласку — завдяки вашій доброті. Я люблю вас, тож заспокойтеся.
Віяв холодний вітер, і Анрі щільніш угорнув її плащем. Крізь тканину, що глушила її голос, вона жалібно шепотіла:
— За що мене так ненавидять? Я не хочу вмирати.
Тим часом вони вже підійшли до дому Габрієлі. Вона стрепенулась і вигукнула:
— Величносте! Сядьмо на коней. Ви побачите, що народ мене любить.
Тоді Агріппа зрозумів, що вже час йому урвати свою злякану мовчанку. Хто ж бо не знає, що діється! Кожен що-небудь чув про це або щось бачив хоч краєчком ока. Всі здогадуються, крім самого короля.
— Вислухайте мене, величносте! — попросив він. — Вельможна герцогине, пробачте мені те, що я скажу.
Анрі не впізнавав свого Агріппу. Цей зухвалий півник-забіяка розгубився й белькоче, мов спійманий провинник:
— Це правда, що ви сьогодні мали побачити в своїй столиці багато сільського люду. Перед вашим палацом Лувром мали зібратись великі юрми й волати до вас, щоб ви почули, чого хоче ваш народ. Щоб ви нарешті зважились і дали йому королеву одної з ним крові.
— Чому ж я не бачу цих людей? — спитав Анрі.— Звідки вони зійшлися? — додав з жадібною цікавістю в голосі.
Агріппа:
— Вони прибули з Луари.
Анрі:
— А, знаю. Подорож річкою. З берега один селянин пообіцяв мені: «Вашу королеву ми боронитимем, як і вас». Я не кликав їх. Тут їх нема. Що сталось?
Агріппа:
— Коли вони дійшли до арсеналу й хотіли ввійти до міста, пан де Роні з солдатами завернув їх. А їхнього ватажка заарештував.
Анрі:
— Того чоловіка, що обіцяв боронити нас? Я цього не хочу.
— Ні, їх привів сюди хтось інший, — прошепотів Агріппа, сторожко озирнувшись: чи ніхто не підслухує? Але й Фронтенак мав той самий вираз обличчя; обидва знали надто багато й мовчали надто довго. Вітер, присмерк, таємниця, і чотири постаті застигли на місці. Хто ступить перший крок, хто вимовить перше слово?
Габрієль:
— То був пан де Сабле. Я сама послала його. Йому не пощастило, бо він повів своїх людей повз арсенал. Величносте! Покарайте не його, а мене.
Анрі не відповів. Він наказав Фронтенакові провести герцогиню додому. А його самого Агріппа супроводив до першого дозору й там зупинився. Анрі пішов далі, проте обернувся й сказав: