Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Мислитель дуже добре усвідомлював, що сипле свої перли перед свиньми, вибравши за слухача цих витончених відвертостей отакого Цамета. Власне, він ушановував зовсім не цього лихваря, хай там уже як він зветься; він мав перед собою саме багатство, ідею, велич і сутність якої визначають не люди. Хоч які можуть бути нікчемні багатії самі собою, та незаперечно, що їхня орбіта має якусь таємну притягальну силу для видатних і блискучих творінь та діянь, що їх вони купують. Коли добре поміркувати, ціна прекрасних і сміливих речей — не гроші, а розбещеність тих, хто спроможен за них заплатити. Мистецтво не знає сумління. Думка теж позбавлена його. І те, й друге живиться існуванням тієї породи людей, для якої в принципі немає моральних обмежень, хоч якийсь там окремий фінансист у слабкості своїй може стояти навколішки й молитись. Однаково — для того, щоб жили на світі Бончані, необхідні Цамети.
Поки мислитель упевнено доводив до кінця своє діло, Цамет також напружував усі сили в одній безнадійній спробі — а може, й не зовсім безнадійній. Врешті-решт, перед ним тільки жалюгідний паразит, нахлібник і шпиг, що ніколи, ніякими найчорнішими злочинами не досягне могутності. І що він матиме з оцих високомовних балачок?
— Шановний пане! — заговорив нарешті Цамет. — Я, як і ви, ціную красу форми. Ваша мова дає мені ні з чим не зрівнянну насолоду. Дозвольте мені, не такому витонченому духовно, відповісти не словами. Дайте мені нагоду, оскільки я багатий, показати вам таємні скарби мого дому. Це шедеври золотарського мистецтва; та юрба дармоїдів, що день і ніч товчеться й шпигує в моїх покоях, про них і не здогадується. Але вам я покажу найцінніше, і не тільки щоб подивитись, а й узяти з собою те, що вам сподобається.
Після цієї пропозиції, якою його хотіли спекатись, таємний агент пильніше придивився до свого співрозмовника. Гладеньке обличчя Бончані — таке гладеньке, ніби його ніколи не борознили думки, — вкрилося зморшками й скривилось— не зразу, а так повільно, що Цамет добру хвилину не знав навіть, чого чекати далі. Нарешті перед його очима постало живе втілення зневаги; такої безмежної зневаги він не бачив ще ніколи, хоч на своєму віку зустрічався з нею досить часто. Він перелякався, проте ще спромігся покепкувати з себе: «Себастьяне, тебе стерто на порох!» А потім облишив будь-який опір і рухом руки показав, що вже готовий вислухати головне.
Тоді Бончані почав виявляти до своєї жертви певну делікатність, якої не відчувалося досі; одначе стриманість його не зменшилась. Він сказав:
— Одна дуже важлива державна справа має бути успішно завершена за допомогою кухні. Вибір упав на вас і вашу кухню, і я поздоровляю вас із такою честю.
— Я нічим не заслужив цієї ласки, — промурмотів Цамет.
— Одна особа, сказав Бончані, вимовляючи слова чітко, як по складах, — що часто й охоче їла тут, має спожити в цьому домі й останню в її житті страву.
— Я скоряюсь. Не подумайте тільки, ніби я хочу ухилитись від виконання високого наказу. Але, на мою скромну думку, нічого не варту, надто в очах такої поважної людини, як ви… на мою думку, згадана особа й так не досягне своєї мети. Навіщо ж її ще й… — Цамет ковтнув дальше слово й поправився: — Навіщо ж їй іще й подавати погану страву?
— Дуже добру. Надзвичайно корисну. Коли не для тієї особи, котра споживе її, то для його високості великого герцога. А також для короля Франції. І, нарешті,— для всього християнського світу. Ця картина, що я у вас відкуплю, незабаром ходитиме по всій Європі. Оця плоть, що зухвало розляглась поруч величності, переконає двори й народи, що рятунку можна сподіватись тільки від пресвятої руки господньої.
«Невже й рука мого кухаря теж пресвята? — питав сам себе Цамет із глибоким сумнівом. — Може, й справді це буде спасенне діло? Але й шанси попасти за це на колесо чи на шибеницю теж немалі. Та однаково, тепер уже запізно виявляти страх. Найстрашніше зараз — оцей чоловік, що сидить у нас у кімнаті. Він або я. Може, покликати своїх людей і прибрати його геть?» — подумав Цамет. Але подумав якось мляво: під пильним поглядом гостя таке бажання враз вивітрилося.
— Я скоряюсь, — пробелькотів він. — Я щиро прагну догодити його високості. На жаль, я не знаю, чим зміг би, так би мовити, заманити сюди згадану особу.