За п’ять кроків до кохання
- Автор: Липпинкотт Рейчел, Дотри Микки
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-6605-6 (fb2)
- Переводчик: Дарья Петрушенко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «За п’ять кроків до кохання». Краткое содержание книги:
Усі місця різні. Усі унікальні. Однакові лише лікарні, звідки я їх бачу.
У цьому місті життя — не свято, але в певному розумінні тут доволі затишно. Може, я мав би почуватися тут зручно, але мені тільки стає тривожніше. Мабуть, тому, що вперше за вісім місяців я там, звідки рукою сягнути до дому. Дому. Там, де Гоуп і Джейсон. Де мої колишні однокласники потроху підбираються до своїх випускних екзаменів, націлившись на обраний батьками навчальний заклад з Ліги Плюща. Там, де моя спальня, де насправді лежить моє божевільне життя, пусте й непрожите.
Я стежу за фарами автівок, що проносяться трасою повз лікарню, за мерехтінням святкових вогнів на відстані, за дітьми, що, сміючись, катаються льодовим ставком біля маленького парку.
У цьому є дещо просте. Свобода, від якої сверблять пальці.
Пам’ятаю, як колись ми з Джейсоном каталися льодовим ставком трохи далі вулицею від його будинку і холод пробирав нас до кісток під час гри. Ми годинами пропадали там, влаштовували змагання, щоб перевірити, хто проїде далі не впавши, жбурляли один в одного сніжками й робили снігових янголів.
Ми розважалися на повну до останньої хвилини, коли невідворотно з’являлася мати й тягла мене в дім.
У лікарняному дворі засвічуються вогні, і, глянувши вниз, я бачу дівчину, яка сидить у своїй кімнаті на третьому поверсі й набирає щось на своєму ноутбуку, в парі навушників, зосереджена на екрані.
Постривайте.
Я примружуюся. Стелла.
Холодний вітер куйовдить мені волосся, і я надягаю капюшон, спостерігаючи за її обличчям, доки вона друкує.
Над чим узагалі вона може працювати? Це ж суботній вечір.
Вона була така інакша на тих відео, що я переглянув. Питаю себе, що змінилось. Усе через це? Через лікарняні справи? Пігулки, процедури й усі ці вибілені стіни, що тиснуть на тебе й повільно душать день за днем?
Я встаю, балансуючи на краю даху, і вдивляюся у двір на сім поверхів нижче, лише на мить уявивши невагомість, абсолютну невимушеність падіння. Бачу, як Стелла підіймає очі від скла, і наші погляди зустрічаються тієї ж миті, як вітер вибиває з мене дух. Намагаюся вдихнути, щоби втягнути його назад, але мої нікчемні легені ледве приймають кисень.
Усе повітря, що мені вдається вдихнути, застрягає в горлі, і я починаю кашляти. Сильно.
Ребра ниють, за кожним разом кашель дедалі більше витягує повітря з легень, а очі починають сльозитися.
Нарешті я починаю опановувати це, але…
Моя голова йде обертом, зір по краях темніє.
Я смикаюся, переляканий, і ворушу головою, намагаючись зосередитися на червоних дверях виходу, чи на землі, чи на чому-небудь. Дивлюся на свої руки, благаючи, щоб чорнота розсіялась і світ знову проступив перед очима, і знаю, що до вільного падіння з краю даху — досі не більш як дюйм.
Розділ 5
Стелла
Я рвучко відчиняю двері на сходи й застібаю на собі куртку, дибаючи нагору. Серце гупає так гучно, що я ледве чую під собою власні кроки, біжучи по сходах.
Він, мабуть, з глузду з’їхав.
Я досі бачу, як він стоїть на краю даху, готовий зірватися з сьомого поверху й розбитися на смерть, і страх проступає в кожній рисі його обличчя. Нічого подібного до колишнього самовпевненого вишкіру.
Зі свистом долаю п’ятий поверх, лише на мить зупиняючись перевести подих і чіпляючись пітними долонями за холодні металеві поручні. Вдивляюся через сходи на горішній поверх, і в мене голова йде обертом. Хворе горло палає. Немає навіть часу схопити кисневий концентратор. Лише два поверхи. Ще два. Змушую себе продовжувати шлях нагору, переставляючи ноги за командою: лівою, правою, лівою, правою, лівою, правою.
Нарешті видніються двері на дах, трохи прочинені під яскраво-червоною сигналізацією, готовою спрацювати.
Вагаючись, переводжу погляд із сигналізації на двері і назад. Але чому вона не спрацювала, коли Вілл відчинив двері? Зламана?
А тоді бачу. Складена доларова купюра утримує перемикач і не дає завити сигналізації, сповіщаючи всіх у лікарні, що якийсь довбень із кістозним фіброзом і суїцидальними нахилами вештається на даху.
Хитаю головою. Може, він і божевільний, але це кмітливо.
Двері заклинені гаманцем, і я якнайшвидше прослизаю в шпарину, слідкуючи за тим, щоб доларова купюра надійно лишалася на місці над перемикачем. І зупиняюсь як укопана, вперше вдихнувши по-справжньому за сорок вісім східців. Окинувши поглядом дах, я з полегшенням бачу, що він відійшов на безпечну відстань від краю й не вбився на смерть. Він з подивом на обличчі озирається на моє сопіння. Я тугіше натягую свій червоний шарф — холодне повітря щипає обличчя й шкіру; дивлюся вниз, аби впевнитися, що його гаманець і досі під одвірком. А тоді щодуху кидаюся до нього.