Якщо кров тече [UK]

***

Врешті-решт я забрав чотири хатні рослини містера Герріґена: сенполію, антуріум, пеперомію та дифенбахію. Я розставив їх по нашому будинку, приберігши дифенбахію для своєї кімнати, бо вона була моя улюб­лена. Але я просто затягував час і знав це. Щойно росли­ни знайшли свої місця, я взяв з холодильника пляшку чаю «Снепл», поклав її в сідельну сумку велосипеда й поїхав до В’язового кладовища.

Того спекотного літнього полудня там було безлюдно, і я подався просто до могили містера Герріґена. Камінь стояв на місці — нічого надмірного, просто гранітна пам’ятка з іменем і датами. Під ним лежало доволі квітів, досі свіжих (ненадовго), і в більшість були вкладені листівочки. Найбільший оберемок, певно набраний з власних клумб містера Герріґена — з поваги, а не зі скнарості, — був від родини Піта Боствіка.

Я опустився на коліна, але не для молитви. Витяг з кишені телефон і стис у руці. Серце билося так сильно, що за кожним ударом перед очима вискакували чорні цяточки. Я зайшов у контакти й набрав його. Тоді опустив телефон і приліг щокою на свіжонасипаний дерен, вислуховуючи Теммі Вайнет.

І мені таки здалося, що я її почув, але то, певно, була просто моя уява. Звуку довелося б пройти крізь його піджак, крізь віко труни й крізь усі два метри ґрунту. Але мені здалося, що він пройшов. Ні, поправка — я був певен цього. Телефон містера Герріґена виспі­вував «Тримайся свого чоловіка» в могилі піді мною.

Іншим вухом, не притуленим до землі, я чув його голос — дуже тихий, але розбірливий у дрімотній нерухомості того місця:

— Я зараз не беру слухавку. Передзвоню пізніше, якщо це здасться доречним.

Однак доречно це чи ні, він уже не передзвонить. Він помер.

Я пішов додому.

***

У вересні 2009 року я пішов до середньої школи в Ґейтс-­Фолз разом із друзями Марджі, Реґіною та Біллі. Нас возили на вже трохи поїждженому шкільному транс­порті, через котрий місцеві учні швидко почали називати нас «народом з короткого автобуса». Хоч я врешті й виріс (зупинившись за п’ять сантиметрів від омріяної позначки в метр вісімдесят, що трохи надкраяло мені серце), але в перший шкільний день був найнижчим учнем восьмого класу. Це зробило мене бездоганною мішенню для Кенні Янко, дебелого хулігана, котрого залишили на другий рік і чию фотографію треба було розмістити в словнику поруч зі словом «кривдник».

Перший урок був зовсім не уроком, а загальношкільними зборами для новеньких з так званих «освітніх сателітів»: Гарлоу, Моттона і Шайло-Черча. Директор того року (та й у багато прийдешніх) був високим, незграбним дядьком з такою блискучою лисиною, що вона здавалася відполірованою. То був Альберт Даґлас, відомий серед учнів як Алкберт і Буль-Буль Даґ. Ніхто з учнів насправді не бачив його нагепаним, але всі свято вірили в те, що він пиячив.

Він вийшов до кафедри, привітав усю «групу прекрасних нових учнів» у школі в Ґейтс-Фолз і розказав про чудові штуки, що чекали на нас у прийдешньому навчальному році. Серед них — оркестр, пісенний клуб, клуб дебатів, фотоклуб, «Майбутні фермери Америки», а також усі види спорту, котрі тільки нам під силу (бейсбол, біг, європейський футбол або лакрос — американський футбол не був доступним аж до старшої школи). Він пояснив про «Чепурні п’ятниці» раз на місяць, коли від хлопців очікували краваток і спортивних піджаків, а від дівчат — суконь (не коротших за п’ять сантиметрів вище коліна, будь ласка). Наостанок він розповів, що для новеньких з інших міст (тобто нас) не мало бути жодних учнівських ритуалів посвяти. Минулого року учень, що перевівся з Вермонту, опинився в Центральній лікарні Мейну після того, як його змусили вижлуктити три пляшки «Ґаторейду», після чого традицію заборонили. Тоді директор побажав нам успіхів і відіслав з миром до наших «освітніх пригод».