![Якщо кров тече [UK] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Якщо кров тече [UK]
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: FLC, 2021
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Якщо кров тече [UK]». Краткое содержание книги:
Але я не розтулив рота.
Цього разу з Письма читав преподобний Муні — уривок про те, що ми всі в день великого пробудження постанемо з мертвих, як Лазар. Він знову поблагословив, і тоді все скінчилося. Коли ми розійдемося, повернемося до своїх звичних життів, містера Герріґена опустять у яму (з айфоном у кишені, завдяки мені), його вкриє земля, і світ його більше не побачить.
Коли ми з татом уже йшли, до нас наблизився містер Рафферті. Він сказав, що летітиме до Нью-Йорка аж наступного ранку, і спитав, чи може заскочити до нас додому ввечері. Сказав, що має про дещо з нами поговорити.
Спершу я подумав, що це через поцуплений айфон, але гадки не мав, як містер Рафферті міг дізнатися, що то я його взяв, і, крім того, я вже повернув його законному власникові. «Якщо він спитає щось, — подумав я, — то скажу, що, перш за все, він і отримав його від мене». І як телефон за шість сотень баксів міг бути важливою темою, коли статок містера Герріґена, певно, набагато більший?
— Аякже, — сказав тато, — приходьте на вечерю. Я доволі хвацько готую спагеті болоньєзе. Ми сідаємо до столу десь о шостій.
— Радо приймаю таке запрошення, — сказав містер Рафферті. Він видобув білий конверт із моїм іменем, написаним почерком, який я зразу впізнав. — Оце може пояснити дещо про тему розмови. Я отримав його два місяці тому разом із вказівкою зберігати до… гм… саме такої нагоди.
Щойно ми сіли в машину, тато вибухнув сміхом, заревів на все горло так, що аж сльози повиступали. Він сміявся і стукав кулаком по керму, сміявся і ляпав себе по коліну, обтирав щоки й далі сміявся.
— Що таке? — спитав я, коли він трохи притих. — Що такого до сказу смішного?
— У мене тільки одна думка про те, що це може бути, — сказав він. Уже не реготав, але й досі гигикав.
— Що ти таке говориш?
— Я думаю, він згадав тебе в заповіті. Відкрий. Подивись, що написано.
У конверті був єдиний аркуш, класична епістола від Герріґена: жодних сердець чи квіточок, жодного «Любий» у вітальному рядку, а зразу до справи. Я зачитав його батькові вголос.
Крейґу: Якщо ти це читаєш, то я вже помер. Я залишив тобі 800 000 доларів під управління опікунів у трасті. Опікунами будуть твій батько і Чарльз Рафферті, мій управитель, а тепер ще й виконавець заповіту. За моїми підрахунками, цієї суми вистачить на чотири роки коледжу й будь-яку аспірантуру, яку забажаєш. Після чого має залишитися досить на початок обраної тобою кар’єри.
Ти говорив про писання сценаріїв. Якщо таке твоє бажання, тоді, звісно, цього й треба прагнути, але я такого не схвалюю. Про сценаристів є один вульгарний анекдот, котрий я тут не повторюватиму, але пораджу пошукати його з телефона за ключовими словами «сценарист» і «старлетка». Він має правдиве підґрунтя, котре, я думаю, ти зможеш осягнути й у своєму віці. Фільми ефемерні, а от книги — особливо хороші — вічні або близькі до вічності. Ти прочитав мені багато хороших книжок, але багато інших ще не написані. Це все, що я тут скажу.
Хоч твій батько має право вето в усіх питаннях, що стосуються твого трасту, з його боку буде мудро не користуватися ним щодо будь-яких інвестицій, котрі пропонуватиме містер Рафферті. Чик знає всі дороги й стежки на ринку. Навіть з витратами на навчання твої 800 тисяч можуть вирости до мільйона чи й більше на той час, як тобі сповниться 26 років, коли термін трасту спливе і ти зможеш витрачати (або інвестувати — це завжди наймудріший шлях) як забажаєш. Наші години разом принесли мені немало радості.
Дуже щиро твій,
містер Герріґен
PS: За листівки й додатки до них — нема за що.
У мене дрижаки пробігли від такого постскриптуму. Він ніби відповідав на нотатку, котру я залишив на айфоні, покладеному до кишені його похоронного піджака.
Тато вже не сміявся й не хихотів, але усміхався.
— Як воно — почуватися багатим, Крейґу?
— Нормально, — сказав я, і, звісно, так і було.
Це був неймовірний дарунок, але усвідомлювати, що містер Герріґен так добре про мене думав, було не менш приємно, а то й більш. Циніки, мабуть, подумають, що це я намагаюся вдати з себе якогось святенника, але ні. Розумієте, ці гроші були наче фрисбі, що застряг на середині висоти здорової сосни в нашому задньому дворі, коли мені було вісім чи дев’ять: я знав, де він, але не міг дістати. То й нехай. Наразі я мав усе, чого потребував. Звісно, крім нього. Що мені тепер робити в будні після полудня?