Якщо кров тече [UK]

Я чудово розважався до першого антракту, коли вийшов зі спортзалу злити трохи випитого пуншу. Дістався до дверей хлопчачого туалету, і хтось однією рукою вхопив мене за пояс штанів, а другою — за шию і потяг коридором до бокового виходу на стоянку для вчителів. Якби я не виставив руку й не наліг на ручку, Кенні ввігнав би мене обличчям у двері.

Те, що сталося далі, я запам’ятав до дрібниць. Гадки не маю, чому погані спогади з дитинства і ранньої юності такі чіткі, але так уже є. А це дуже, дуже поганий спогад.

Вечірній вітерець вражав холодом після розігрітого спортзалу (не кажучи вже про вологість, котру виділяли в повітря заряджені підліткові тіла). Я бачив, як місячне світло виблискувало на хромі двох припаркованих машин, що належали наглядачам від школи, містеру Тейлору й міс Гарґенсен (молодим учителям випадала така честь, тому що, як ви можете здогадатися, це була місцева традиція). Я чув, як вдалині стріляє пробитий глушник якоїсь машини на шосе 96. І відчував жар на свіжоздертих долонях, бо Кенні Янко штовхнув мене на асфальт стоянки.

— Ану вставай, — сказав він. — Працювати пора.

Я підвівся. Глянув на долоні й побачив, що на них виступила кров.

На одній з припаркованих машин стояв пакунок. Він узяв його й простягнув мені.

— Начистиш мені чоботи. Зробиш це — і ми квити.

— Іди в сраку, — сказав я й дав йому в око.

Усе до дрібниць, розумієте? Я пам’ятаю кожен його удар — загалом п’ять. Пам’ятаю, як від останнього полетів спиною об шлакоблокову стіну і як наказав ногам тримати мене, а вони відмовилися. Я повільно сповзав униз, доки не всівся дупою на щебінь. Пам’ятаю, як ізсередини тихо, але чутно «Блек Айд Піс» співали свою «Бум-бум-пеу». Пам’ятаю, як Кенні стояв наді мною, важко дихаючи, а тоді сказав: «Розкажеш комусь — і тобі смерть». Але з усього того я найкраще пам’ятаю — і ціную — ту неземну, дику насолоду, яку відчув, коли мій кулак приклався до його обличчя. То був єдиний мій удар, що пройшов, але добрячий.

Бум-бум-пеу.

***

Коли він пішов, я витягнув з кишені телефон. Переконавшись, що він не розбився, я набрав Біллі. Не зміг придумати нічого іншого. Він відповів на третій дзвінок, перекрикуючи репера Флоу Райду. Я сказав йому вийти надвір і привести міс Гарґенсен. Не хотілося залучати вчителів, але хоч у мене в голові добряче дзвеніло, я розумів, що це все одно доведеться зробити, тож вирішив, що краще вже з самого початку. Я подумав про те, як дав би цьому раду містер Герріґен.

— Чого? Що трапилося, чуваче?

— Мене хтось побив, — сказав я. — Краще я не йтиму всередину. Поганенько виглядаю.

Він вийшов через три хвилини, привівши не тільки міс Гарґенсен, але й Реґіну з Марджі. Друзі перелякано дивилися на мою розбиту губу і роз’юшений ніс. Одяг теж заляпало кров’ю, а сорочка (геть нова) розірвалася.

— За мною, — сказала міс Гарґенсен. Її ніби не стривожили кров, синець на щоці й губи, що почали надуватися. — Всі.