Смак свіжої малини
- Автор: Сова Ізабелла
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-3005-7
- Переводчик: Лариса Андрієвська
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Смак свіжої малини». Краткое содержание книги:
Що призводить до того, що такий собі ніякий молодик раптом стає твоєю половинкою? Можливо, замість того, щоб шукати ідеалу, мало б звернутися до лікаря-окуліста? Пластична операція, на яку насмілюється двадцятишестирічна Малина, не позбавляє її страждань. Не допомагають ані подруги, ані ворожка, ані лікарі. І вже зневірившись у щасті, Малина вирішує зробити кар'єру — та негадано зустрічає велике кохання…
— Ви можете мені допомогти? — озвався з лазнички батько.
— Як? Ми не маємо розчинника! — відгукнулась я.
— То, може, хтось би мене вистриг?
— Ти мусиш дочекатися мами. Ми соромимося, — зізнавсь Ірек.
Вистригання тривало до опівночі.
— Колись ти не був таким волохатим, — дивувалася мама. — Ну, я ще розумію, на животі, навіть на руках, але щоб тут? І щоб такий килим?
— Я ж не винен, що маю предків із Сицилії.
— І фантазії з Місяця, — пошепки додав Ірек.
— Чекай, не крутися, бо поріжу тебе бритвою.
— Ти вже мене, мабуть, порізала. Ай!
— Я зараз зблюю, — повідомив мені Ірек.
— Сиди спокійно, зараз я тебе продезінфікую, — сказала мама. — Зосталося кілька волосинок. Ну, чудово, унітаз можна викидати. Діти, хочете щось побачити?
— Ні, дякую, — Ірек завіявся до своєї кімнати.
Я зазирнула до лазнички. Мушля як мушля, якби не хутро, що прилипло до фарби. Шуба.
— Ласкаво просимо додому, тату.
У Велику Середу батько повіз нас на екскурсію до Відня. «Фордом», 1973 рік випуску. Старшим за мене.
— Але виглядає він краще, — буркнув тато.
— Ти гадаєш, що я сама собі вибирала предків, — я стала шукати носовичок, — що мала вплив на свій генний набір?
— Що ти, Малинко, це був жарт, — поплескав він мене по плечі. — Ти гарна дівчина… Аж не віриться.
— Чому?
— Колись мені здавалося, що в тебе буде завеликий ніс. Але, може, я погано запам'ятав. Стільки років минуло.
Я нічого не відповіла. Ми захряснули дверцята. Батько рушив, відчайдушно сигналячи. Їдемо. Ірек спить. Я милуюся краєвидами, мама також. По обіді перетнули словацький кордон. Їдемо далі.
— От зараза, — згадав раптом батько, — я забув заправитися.
Ми зупинилися. Довкола чисте поле, а серед нього ми і наш «форд».
— Може, ми зостанемось, а ти поїдеш на станцію? — запропонувала мама, наразі ще спокійно.
— У мене немає каністри.
— То що ти пропонуєш?
— Якби налляти в слоїк… або в пакет… — розмірковував тато.
— Може, повернемось «автостопом»? — висунув пропозицію Ірек. — Чого маємо киснути серед пустелі? Зрештою, до Відня нас так чи йнак не пустять. На тій таратайці.
— Ти маєш кращу? — обурився батько. — Я у твоєму віці ганяв на «Гарлеї», а через десять років…
— …став працювати на німецьку розвідку, — завершив за нього Ірек. — Вибач, тату, ми це вже чули. На Малинчиних заручинах.
— До речі, заручини. Що сталося з твоїм нареченим?
— Він зі мною порвав. Боюся, це спадкове.
— Діти! Припиніть, інакше матимете на совісті материну смерть!
— Я повертаюся «стопом», — вирішив Ірек. — Зле себе почуваю, мабуть, з'їв забагато родзинків.
— Родзинок, — виправила мама. — Як це повертаєшся?
— А я з ним. Мушу завтра бути в універі, — збрехала я. — Мене викликає науковий керівник.
— Хіба ви не на канікулах? — здивувався тато.
— Гадаєш, мого наукового керівника обходять якісь там канікули? Добре, що він не наказав мені приїхати на Пасху.
— Шкода, але якщо мусиш, — зітхнула мама.
Ми повернулися близько півночі, а батьки тільки два дні згодом.
— Нас не хотіли пускати через кордон, — пояснив батько. — Через номерний знак. Ми мусили їхати на інший перехід.
— Змилосердилися тільки в Хижному. І що твій науковий керівник? — поцікавилася мама.
— Як завжди, забивав мені баки, — збрехала я. — Тільки даремно витратилася на квиток.
— Ох, ті вже мені науковці. Вони саме такі і є. Пам'ятаєте Марека?
— Мамо, ми більше не хочемо чути про вареники й Кабатову, — перебив її Ірек. — Скажіть краще, що з тим номерним знаком.
— Нічого особливого, — махнув рукою батько.
— Скажи, не будь таким, — діставав його Ірек.
— Просто, — почала мама, — ми неправильно запаркувались у місті. Що це було, Микулаш?
— Або Трстена.
— Микулаш.
— Можливо, хоча виглядало на Трстену.
— А я тобі кажу, Микулаш, там є готель «Яносік».
— Готель «Яносік» є, напевно, в кожному місті, то їхній національний герой.
— Яносік? — обурилася мама. — Таж його грав Перепечко, поляк.
— Брунера теж грав поляк, Каревич, і єврея теж поляк.
— Якого єврея? — не вгавала мама.
— Ви можете закінчити про цей номерний знак? — обірвала я дискусію. — А потім повернетеся до Брунера.
— Ну гаразд, — виклав цілу справу тато. — Ми неправильно запаркувалися й пішли на пиво. Вертаємось, а біля нашої машини поліцейські. Чекають, аби вліпити нам штраф. Ми зачаїлися і теж стали чекати. Година, дві, три. Зрештою вони не витримали. Відкрутили нам номери й залишили за «двірниками» адресу відділка.