Смак свіжої малини
- Автор: Сова Ізабелла
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-3005-7
- Переводчик: Лариса Андрієвська
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Смак свіжої малини». Краткое содержание книги:
Що призводить до того, що такий собі ніякий молодик раптом стає твоєю половинкою? Можливо, замість того, щоб шукати ідеалу, мало б звернутися до лікаря-окуліста? Пластична операція, на яку насмілюється двадцятишестирічна Малина, не позбавляє її страждань. Не допомагають ані подруги, ані ворожка, ані лікарі. І вже зневірившись у щасті, Малина вирішує зробити кар'єру — та негадано зустрічає велике кохання…
— Ти плутаєш вегетаріанство з натуропатією, — сказала Евка.
— А це що за холера? — знову скривився Пйотр.
— Вегетаріанці не їдять м'яса жодних тварин, не залежить, хребетних чи безхребетних, — заходилася пояснювати я з міною мудрагеля. — Зате їдять молочне, яйця, мед. Натомість натуропати…
— Їдять тільки овочі та фрукти, — додала Йолька.
— Про що каже сама назва «натуропат». Він їсть тільки те, що дала природа. Бо «натура» — це природа…
— А «пат» означає патологію, — завершив Лешек.
Ми провалялися так до вечора. Сонце звільна скотилося за обрій. А від саду війнуло холодом. Треба складати лежаки.
— Хто розпалить у печі? — поцікавився Пйотр.
— Зазвичай це роблять чоловіки, — поінформувала його я, — але ти теж можеш спробувати.
— Я не хочу позбавляти тебе роботи, — відгиркнувся він.
— Це комплімент?
— Перестаньте обоє, — не витримала Йолька. — Ми приїхали сюди відпочивати.
Ми взялися розпалювати вогонь і готувати вечерю.
— Хліб є, бекон теж, ковбаса і жовтий сир, — перелічила Анка, — консервовані огірки, що ще?
— Пиво й оковита, — підказав Діді.
— Я хочу без оковитої. Терпіти не можу запаху горілки.
— Відколи? — поцікавилася Йолька.
— Від Нового року. У мене прикрі спогади, — пояснила я.
— Рафальчик? — здогадався Віктор. Який делікатний.
— Для тебе, може, й Рафальчик, а для мене тільки Рафал, — холодно спростувала я.
— Розумію, — покивав Віктор.
— Ви чули про такий коктейль? — Лешек намагався змінити тему. — «Білий ведмедик»?
— Може, «white Russian»? — відгукнувся Пйотр. — Пам'ятаєш, бебі? Ми пили його на забаві у Рися.
— Не «Russian», a «bear», — заперечив Лешек. — А може, радше «teddy bear».
— Чому ведмідь одразу пов'язується з росіянином? — утрутився Діді.
— Той «білий ведмедик», — тягнув Лешек, — просто термоядерна штука. Нічого дивного, шампанське зі спиртом, б'є в голову, як постріл.
— О Боже, я собі уявляю, — сказала Анка. — Він повинен добре розвозити.
— Розвозить, — підтвердив Лешек. — Достатньо двох «дрінків», і ти літаєш, як у моєму сні. А потім западаєш у зимову сплячку.
— А в нас є спирт? — пожвавився Діді.
— Тільки медичний, — відповіла Евка. — Зате шампанське цілком пристойне. Робимо?
— Я не п'ю, — попередив Пйотр. — Мені в четвер треба о шостій бути на роботі.
— Тоді, мабуть, не пий, — погодився Діді. — Можеш не встигнути відійти. Решта, звісно, за?
Ми кивнули. Усі.
— Спирт відрізняється смаком від горілки, правда? — висловила я несміливу надію.
— У найгіршому випадку повернеш, — плеснув мене по спині Лешек.
— Які в нас плани на вечір? Граємо в кості чи в «макао»?
— Ти, Йолько, завжди мусиш складати графік?
— Ну, ми ж, напевно, не будемо тупо киряти? Мовчки.
— Чому одразу мовчки? — запротестував Лешек. — Ми можемо спілкуватися.
— На яку тему? — діставала Йолька.
— Не знаю, нехай це буде спонтанно.
— А може, викличемо духів? — запропонував Діді.
— Ти віриш у такі речі? — скривився Пйотр.
— Ні, але яке це має значення? То що? — звернувся він до Евки.
— Чому б і ні? Тітка не мусить про це знати. А ти вмієш їх викликати?
— Ну. Потрібна кругла стільниця й помада. Дякую, — Діді взяв у мене помаду. — Малюємо систему координат. Тут можна? Вертикальна риска означає «так», горизонтальна — «ні».
— Ми мусимо чекати до півночі? — запитала Йолька.
— Ні, досить і того, що темно. То як, будемо викликати?
— Я спершу щось з'їла б, — зізналась Анка.
— Я теж, — обізвався Віктор. — Удома я завжди їм гарячу їжу. А тут така біда. Канапки, весь час канапки. Навіть на піцу нікуди сходити.
— Сходимо, коли повернемось, — почала втішати його Йолька. — Замовимо найбільшу, з усіма додатками. Але тепер Вікусик не буде нарікати, правда?
— Якось витримаю, — відповів він голосом в'язня концтабору.
— Увага, наливаю, — закружляв Діді з тацею.
— Мені тільки трошки. На денце.
— Ти б уже не вимахувалася, Малино, — сказав Віктор.
— Я вимахуюсь? А перед ким тут вимахуватися?
— Що таке, старий? — заступився за мене Лешек. — Дівчина вагається. Не хоче переводити добро.
— Власне, — підхопила я. — Я мушу спочатку зняти пробу.
— Зняти пробу? — здивувалась Анка. — Ти говориш, як якийсь дегустатор.
— Добре, у всіх налито? — крикнув Діді. — То в атаку!
— У-ух!
— Міцний!