Погоня за вівцею

Поряд з автомобілем напоготові стояв водій середніх літ з жовтогарячою краваткою поверх чистісінької білої сорочки. Справжній водій. Як тільки я наблизився до автомобіля, він без жодного слова відчинив дверцята і, простеживши очима за тим, щоб я належним чином вмостився на сидінні, зачинив їх. Від початку до кінця все це супроводжувалося звуком, не більшим за шурхіт перетасовуваних нових карт. В автомобілі панувала така тиша, що здавалося, ніби сидиш на дні озера із затичками у вухах. Мій п’ятнадцятирічний «жучок» — фольксваґен, перекуплений від товариша, не витримував жодного порівняння з ним щодо цього.

Інтер’єр автомобіля, безсумнівно, теж був на високому рівні, хоча не можна було сказати, що всі аксесуари підбирав хтось з великим смаком, як це робиться у більшості випадків під час облаштування таких лімузинів. Посередині просторого заднього сидіння тонув шикарний кнопковий телефон, а поряд лежала попільниця, сигаретниця і запальничка — всі з чистого срібла. У спинці сидіння водія були вмонтовані відкидний столик і секретер для письмового приладдя, щоб дати змогу пасажиру перекусити і робити записи. Кондиціонер подавав свіже повітря тихо і ненав’язливо, підлогу встелював м’який килимок.

Я навіть незчувся, як автомобіль уже рушив. Здавалося, ніби у металевій балії я ковзаю по поверхні ртутного озера. Я спробував оцінити, в яку суму грошей обійшовся цей автомобіль, та не зміг цього зробити — все виходило за межі моєї уяви.

— Може, увімкнути вам якусь музику? — запитав водій.

— Бажано щось заколисливе… — відповів я.

— Будь ласка.

Водій видобув з-під сидіння касету, вставив у магнітофон і натиснув кнопку. З невідомо де ретельно захованих динаміків полилася соната для віолончелі без жодного супроводу. Бездоганна мелодія, ідеальний звук.

— Ви завжди на цьому автомобілі привозите і відвозите гостей? — наважився я запитати.

— Так, — обережно відповів водій. — Останнім часом — постійно.

— Он як… — вимовив я.

— Власне, цей автомобіль призначався особисто для Шефа, — вів далі водій після короткої паузи. Очевидно, він був набагато привітнішим, ніж здавалося, судячи з його вигляду. — Та от цієї весни Шеф занедужав і тепер з дому не виїжджає, тож не годиться, щоб автомобіль стояв без діла. А крім того, — як вам, гадаю, відомо, — технічні дані автомобіля знижуються, якщо ним регулярно не користуються.

— Правду кажете, — погодився я. Виходить, що хвороба Шефа — ніяка не таємниця. Я вийняв сигарету із сигаретниці й оглянув її з усіх боків. Виготовлена на замовлення невідомо якою фірмою, вона нагадувала запахом російський тютюн. Якийсь час я вагався, закурити її чи засунути в кишеню, але передумав і поклав її на старе місце. В центрі запальнички та сигаретниці був викарбуваний герб з вишуканим візерунком. Герб із зображенням вівці.

Вівця?

Мені здалося, що напружувати мозок — марна річ, а тому я потряс головою і заплющив очі. З того полудня, коли я вперше побачив фотографію тих вух, багато що стало для мене непосильним.

— Нам ще довго їхати? — спитав я.

— Хвилин тридцять-сорок… залежно від того, як буде забита дорога.

— Ну, тоді, якщо можна, зменшіть подачу холодного повітря. Я хотів би додивитися обідній сон…

— Будь ласка.

Водій налаштував кондиціонер і натиснув якусь кнопку на щитку управління. Грубезне скло, плавно піднявшись, відділило сидіння водія від пасажирського салону. І якби не музика Баха, то можна було б сказати, що салон заповнила цілковита тиша. Однак у цей час мене вже ніщо не дивувало. Зануривши голову в сидіння, я спав міцним сном.

Уві сні я побачив корову. Порівняно охайну, але певною мірою виснажену. Ми з нею зіткнулися на широкому мості. Ласкаве літнє сонце стояло на вечірньому прузі. В одній ратиці корова тримала старий вентилятор і запитала, чи не хотів би я його за півціни купити. «Грошей нема», — відповів я. Грошей і справді-таки не було.

«Ну, тоді, може, на обценьки поміняємо?» — сказала корова. Спокуслива пропозиція. Я разом з коровою повернувся додому і, перевернувши там усе догори ногами, довго шукав обценьки. Та їх ніде не було.

«Дивно, — промовив я. — А ще вчора вони справді були!..»

Тієї миті, коли я приніс стілець, щоб глянути на верх шафи, водій розбудив мене, плеснувши рукою по плечу.