Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк
- Автор: Шульц Бруно
- Год: 1938
- Язык: украинский
- Год: ДУХ І ЛІТЕРА
- ISBN: 978-966-378-265-2
- Переводчик: Віра Меньок
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк». Краткое содержание книги:
Книга адресована літературознавцям та філософам, а також широкому колу гуманітаріїв й усім, хто цікавиться культурою міжвоєнної доби.
_________________________
Поезія — це короткі поєднання сенсу між словами, несподіване відроджування первинних мітів.
Бруно Шульц, «Мітологізація дійсності»
* * *
Є змісти, ніби призначені нам, приготовані, що чекають на нас на самому вступі у життя. Так я у віці восьми років сприймав баладу Ґьоте з усією її метафізикою. Попри напівзрозумілу німецьку, я вловив, відчув сенс і, зворушений до глибини, плакав, коли мені мама її читала.
Такі образи становлять програму, визначають залізний капітал духу, даного нам дуже рано, у формі передчуттів і напівсвідомого досвіду. Гадаю, вся решта життя витрачається нами на те, щоби зінтерпретувати ці з'яви, переглянути їх у всьому змісті, який здобуваємо, провести крізь усі розпинання нашого інтелекту, на які нас вистачає. Ці ранні образи визначають мистцям межі їх творчості. Їхня творчість є дедукцією готових передумов. Потім вони вже не відкривають нічого нового, а тільки вчаться щоразу краще розуміти ще на вступі довірений їм секрет; їхня творчість є постійною екзегезою, коментарем до того єдиного вірша, що їм був заданий. Зрештою, мистецтво не розгадує цього секрету до кінця.
Бруно Шульц до Ст. І. Віткевича
* * *
Кафка напрочуд чітко бачить реалістичну поверхню дійсності, майже напам'ять знає її жестикуляції, всю зовнішню техніку подій та ситуацій з їхніми поєднаннями й переплетеннями, але все це для нього тільки нетривка шкіра без коріння, яку він знімає, наче делікатну паволоку, накладаючи на свій трансцендентний світ, трансплантуючи у свою реальність. Його ставлення до дійсності наскрізь іронічне, зрадливе, сповнене злої волі — ставлення престидижитатора до свого апарату.
Бруно Шульц, «Передмова до польського перекладу „Процесу” Франца Кафки»
Польський читач проводить певні аналогії з «Чужоземкою» М. Кунцевичевої, аналогії не лише тематичні. Обидві повісті є в певному сенсі спробою звільнитися від комплексу матері, внутрішнім порахунком з найдорожчою померлою, свого роду спокутою і подоланням комплексу за допомогою художньої об’єктивізації. Обидві представляють портрети жінок з незужитою життєвою енергією, яка тяжіє над оточенням і пригнічує його. В обох героїнь така експансивність набирає несподіваних, з огляду на мораль, амбівалентних форм, іноді відверто негативних. Але якщо данська авторка, простіша, здоровіша, не розколена внутрішньо, протиставляє цій амбівалентності лише людську поблажливість і розуміння, реагує на неї з гумором, який наповнює твір, — польська письменниця повністю дає себе втягнути в пастку проблеми, сприймає її трагічно, на повному серйозі бореться з нею, виставляє проти неї весь арсенал сучасного душезнавства. Це надає польській повісті більшого жанрового навантаження. Зрештою, треба визнати, що обидві героїні принципово відрізняються за психічним форматом, і вже це виправдовує різницю в їхньому художньому трактуванні.
Карін Міхаеліс дає нам не стільки індивідуальний портрет, скільки дослідження старості взагалі. Нельсина — звичайна, примітивна жінка, по суті, не має індивідуальної долі, якоїсь особистої трагедії, як Ружа в «Чужоземці». Її доля є радше видовою і репрезентативною. В цьому світлі повість набуває значення важливого людського документа як майстерний образ патології старості.
Нельсина перетнула певну вікову межу, за якою життєві прояви людини вже не сприймаються в їхній повноті, за якою ми перестаємо серйозно їх трактувати і поводимося з ними на симптоматичному рівні, як з реакціями дітей. Вона перебуває в такому віці, коли ще раз позбувається відповідальності за свої вчинки, знову набуває своєрідної невинності. В тіні цієї невинності стара жінка розпросторює всю повноту свого старечого егоїзму, пихатості й деспотичних витівок, розгортає весь масштаб здитинілості й пересічності. Робить це з легкістю, бо старість у її щасливій батьківщині становить табу й оточується найпоблажливішою і найчутливішою опікою. Іноді здається, що донька пишається цим, виплеканим безмежною толеранцією й терпеливістю, монструальним видом старечого деспотизму, що вона з ним кокетує… Вона з любов’ю і зворушенням стежить за карикатурним надлишком вітальності, з-під якого визирає жалюгідна руїна раніше відважної, жвавої і кмітливої особистості, котра обома ногами стояла на землі.
Карін Міхаеліс переживає приємні прикрощі з нестриманістю старої жінки. Нельсина не бере до уваги факту, що її донька сама вже є літньою жінкою, яка довела своє право на самостійність, що вона є відомою в Європі письменницею. Для самозадоволення їй потрібна фікція доньки — дурної, божевільної невдахи. Таку фікцію вона зберігає в собі і вміє її утримати всупереч будь-якій очевидності, всупереч доказам поваги і визнання світу. Постійно вболіває над згубною залежністю бідної Карін від письменництва, над залежністю, яка приносить їй тільки прикрощі й хулу від світу. В її очах Карін — людина, що пішла під укіс, і яку лише материнська опіка може врятувати від повної руйнації. За будь-якої нагоди перевіряє її вуха, чи не брудні, сварить її і повчає, насміхається з її незграбності і досить посередньої вроди. Невідомо, наскільки серйозно сприймає вона цю свою фікцію, але ця фікція в якийсь незрозумілий спосіб співіснує з прихованою і невизнаною свідомістю реальної світової ситуації доньки. Насправді Нельсина радіє успіхам доньки, але приймає їх ніби на свій рахунок.
Донька з ангельською терпеливістю приймає свавілля, з яким стара жінка керує домом, як вона в ньому розпоряджається, продаючи за безцінь під час її відсутності цінні картини і меблі, які їй не подобаються, роздаровує біжутерію Карін.