Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк
- Автор: Шульц Бруно
- Год: 1938
- Язык: украинский
- Год: ДУХ І ЛІТЕРА
- ISBN: 978-966-378-265-2
- Переводчик: Віра Меньок
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк». Краткое содержание книги:
Книга адресована літературознавцям та філософам, а також широкому колу гуманітаріїв й усім, хто цікавиться культурою міжвоєнної доби.
_________________________
Поезія — це короткі поєднання сенсу між словами, несподіване відроджування первинних мітів.
Бруно Шульц, «Мітологізація дійсності»
* * *
Є змісти, ніби призначені нам, приготовані, що чекають на нас на самому вступі у життя. Так я у віці восьми років сприймав баладу Ґьоте з усією її метафізикою. Попри напівзрозумілу німецьку, я вловив, відчув сенс і, зворушений до глибини, плакав, коли мені мама її читала.
Такі образи становлять програму, визначають залізний капітал духу, даного нам дуже рано, у формі передчуттів і напівсвідомого досвіду. Гадаю, вся решта життя витрачається нами на те, щоби зінтерпретувати ці з'яви, переглянути їх у всьому змісті, який здобуваємо, провести крізь усі розпинання нашого інтелекту, на які нас вистачає. Ці ранні образи визначають мистцям межі їх творчості. Їхня творчість є дедукцією готових передумов. Потім вони вже не відкривають нічого нового, а тільки вчаться щоразу краще розуміти ще на вступі довірений їм секрет; їхня творчість є постійною екзегезою, коментарем до того єдиного вірша, що їм був заданий. Зрештою, мистецтво не розгадує цього секрету до кінця.
Бруно Шульц до Ст. І. Віткевича
* * *
Кафка напрочуд чітко бачить реалістичну поверхню дійсності, майже напам'ять знає її жестикуляції, всю зовнішню техніку подій та ситуацій з їхніми поєднаннями й переплетеннями, але все це для нього тільки нетривка шкіра без коріння, яку він знімає, наче делікатну паволоку, накладаючи на свій трансцендентний світ, трансплантуючи у свою реальність. Його ставлення до дійсності наскрізь іронічне, зрадливе, сповнене злої волі — ставлення престидижитатора до свого апарату.
Бруно Шульц, «Передмова до польського перекладу „Процесу” Франца Кафки»
У такі хвилини ніхто, навіть найбільш покривджений, не може встояти перед нею, все їй пробачає, і всі серця б’ються у високому й палкому ритмі.
Великою заслугою авторки є те, що вона зуміла досягнути правдоподібності в зображенні полярності натури Ружі, що несподівані стрибки від плиткості до піднесення, які вона наказує героїні робити, не розбивають її цілості. Ружа постійно коливається між натхненням музи і посполитою ординарністю мегери — і ці несподівані вагання не тільки не шкодять кожній з цих форм буття, а навіть взаємно їх виправдовують і гарантують їхнє існування. Розщеплення натури Ружі на дві такі протилежні постаті доводить нам справжність кожної з цих форм існування. Вся дратівлива фауна злості, жаляча, зарозуміла й пихата, в цьому протиставленому їй аспекті отримує тло, на якому є нового, глибшого сенсу і значення. Натомість її злети, захвати і контемпляції в цій смішній посполитості набувають певної реалістичної противаги, що захищає її від штучності.
Як пояснити, що така егоїстка без любові, позбавлена доброти й розуміння, яка нікому не потурає, всім жбурляє в очі гірку правду, що ця істота, яка ніколи ні про кого не дбала, — повсюдно викликає ентузіазм, заледве вирішить вийти зі своєї прекрасної самотності, що їй вистачає однієї лише привітної усмішки, щоб у відповідь зустріти захоплено розпростерті обійми. Таємниця цього криється якраз в її самодостатності, незалежності від оточення, в тому, що вся вона належить сама собі. Довкола неї всі взаємопов’язані, всі залежні від когось або від чогось, що їм необхідне.
Посеред цих кальок і фрагментарних істот вона єдина є цілістю; жорстока й гордовита, вона нікого не потребує, вона є початком і кінцем, абсолютним центром, досконалою монадою. Злість, яку собі дозволяє, — це тріумф на вершині її незалежності, надмір її самодостатності. Це таємниця її вищості, її метафізичної переваги над оточенням. Ніщо так не захоплює людей, як реальність, як здійснена сутність. Авторка не висловлює цього, не формулює, але, — що є вищим мистецтвом, — уміє показати це, не називаючи.
Здавалось би, що на цьому аспекті авторка могла б завершити свій аналіз. Але справжній аналіз ще навіть не розпочався. Тепер авторка розсуває стіни цього психологічного intérieur, так, ніби це театральні декорації, і розкриває подальший перебіг подій. Ці маніфестації демонічної злості ще порівняно невинні, коли виливаються у формі авантюр, істеричних сцен чи товариських скандалів. Експансія цієї злості більша й загрозливіша. Вона розбиває життя чоловіка Адама; фатальною силою зависає над життям дітей. Існують миті, коли ця демонічна сила штовхає її на злочин. Ружа грається думкою про вбивство сина, про заподіяння смерті доньці. Авторка довго не тримає в секреті, що щось тут не так, що ця злість фальшива, що вона штучно живиться на невластивій території. Всі ці божевільні, відчайдушні дії насправді спрямовані в інший бік, це демонстрації не за тією адресою. Разом з авторкою входимо тепер в інший психологічний вимір, у сферу, де панує інша механіка подій, інша мотиваційна технологія. Підсвідомість. Кунцевичева мала досконалий задум використати щось на зразок техніки вільних асоціацій, ніби на психологічному сеансі. Вже на перших сторінках повісті, спочатку не акцентуючи на цьому, мовби incognito, авторка вводить головну ситуацію цього життя. Робить це начебто анекдотично, викликаючи цю напівзабуту сцену з далекого дитинства: Ружа, дика дівчинка з Таганрога, сповнена цікавістю до життя, сидить з Міхалом біля печі — і його чарівні слова: „diese, diese, о ja wunderschöne Nase”, слова, в яких криється фатум Ружі. Те, що в мові свідомості не має значення, у підсвідомості містить увесь сенс життя. Це і є текст долі Ружі, це і є той вірш, який вона буде нескінченно читати щоразу з іншою інтонацією, щоразу більше його розуміючи, поки не зрозуміє до кінця в останні години свого життя.