Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк
- Автор: Шульц Бруно
- Год: 1938
- Язык: украинский
- Год: ДУХ І ЛІТЕРА
- ISBN: 978-966-378-265-2
- Переводчик: Віра Меньок
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк». Краткое содержание книги:
Книга адресована літературознавцям та філософам, а також широкому колу гуманітаріїв й усім, хто цікавиться культурою міжвоєнної доби.
_________________________
Поезія — це короткі поєднання сенсу між словами, несподіване відроджування первинних мітів.
Бруно Шульц, «Мітологізація дійсності»
* * *
Є змісти, ніби призначені нам, приготовані, що чекають на нас на самому вступі у життя. Так я у віці восьми років сприймав баладу Ґьоте з усією її метафізикою. Попри напівзрозумілу німецьку, я вловив, відчув сенс і, зворушений до глибини, плакав, коли мені мама її читала.
Такі образи становлять програму, визначають залізний капітал духу, даного нам дуже рано, у формі передчуттів і напівсвідомого досвіду. Гадаю, вся решта життя витрачається нами на те, щоби зінтерпретувати ці з'яви, переглянути їх у всьому змісті, який здобуваємо, провести крізь усі розпинання нашого інтелекту, на які нас вистачає. Ці ранні образи визначають мистцям межі їх творчості. Їхня творчість є дедукцією готових передумов. Потім вони вже не відкривають нічого нового, а тільки вчаться щоразу краще розуміти ще на вступі довірений їм секрет; їхня творчість є постійною екзегезою, коментарем до того єдиного вірша, що їм був заданий. Зрештою, мистецтво не розгадує цього секрету до кінця.
Бруно Шульц до Ст. І. Віткевича
* * *
Кафка напрочуд чітко бачить реалістичну поверхню дійсності, майже напам'ять знає її жестикуляції, всю зовнішню техніку подій та ситуацій з їхніми поєднаннями й переплетеннями, але все це для нього тільки нетривка шкіра без коріння, яку він знімає, наче делікатну паволоку, накладаючи на свій трансцендентний світ, трансплантуючи у свою реальність. Його ставлення до дійсності наскрізь іронічне, зрадливе, сповнене злої волі — ставлення престидижитатора до свого апарату.
Бруно Шульц, «Передмова до польського перекладу „Процесу” Франца Кафки»
Ружа заслуговує на благодать — кришиться панцир злості, вимушених амбіцій, конвульсивної пристрасті до величі. Вона відкликає своє життя, свою героїчну поставу щодо нього, свій блюзнірський жест, демобілізує й обеззброює весь свій життєвий апарат. «Ані амбіція, ані мистецтво, ані подорожі, ані багатство — усмішка необхідна для життя», — говорить вона Марті. — «Така усмішка, яка спливає з переповненого почуттями серця».
Зрештою, можна сказати, що ця галюцинація є винагородою для неї, є санкцією небес за те, що Ружа, так довго бита життям, врешті зрозуміла, чого від неї вимагає доля, розгорнулася і розв’язала тісний вузол власної впертості.
Ось як далеко мусила зайти авторка, аби вирішити проблему Ружі — проблему, яка на перших своїх етапах виглядала як звичайне, нескомпрометоване психологічне питання.
Стає зрозумілим, що, проникаючи в характер поза межею його глибини, ми покидаємо зону психологічних категорій і входимо у сферу остаточних проблем життя. Дно душі, якого ми намагалися досягнути, розсувається і відкриває зоряний небосхил. Справа Ружі перестає бути справою психології — стає просто людською справою, людським процесом, який одвічно відбувається перед якимось найвищим трибуналом.
У той клінічний випадок, у той психоаналітичний сеанс несподівано входить вічність і змінює психоаналітичну лабораторію на есхатологічний театр.
Розтягування психоаналізу за межі властивого йому діапазону, до сфери питань людського існування, де його діалектика стає двозначною і мерехтливою, — це остаточна суть усього цього аналізу. Він нагадує купулу, що замикає цю складну, багату й потужну споруду.
Ще кілька слів хочу присвятити композиції цієї повісті. На прикладі цієї складної, багатої, багатоступеневої композиції можна побачити, як композиція виростає з проартикульованості змісту як його функція, з переосмислення змісту в багатьох напрямках. Ця будова чимось нагадує багатошарову структуру сну: у тому, як вона може бути безліч разів прочитана, згідно з розмаїтими ключами, у кожній версії відкриваючи щоразу глибший сенс проблеми.
Кунцевичева несвідомо побудувала композицію цієї книги за схемою вирішення невротичного симптому, на основі процедури психоаналізу. Це зумовлює постійне повернення в ній певних провідних мотивів, які то зникають, то знову виринають, як у вільній асоціації, керованій прихованою динамікою підсвідомого. Це надає композиції певного музичного характеру. Коливання повторюваних мотивів постійно в новій тональності, гойдання нарації посеред постійних алюзій, символічних асонансів, відповідностей і повідомлень створює в результаті враження надзвичайно майстерної будови, розгорнутої в різних напрямках, багатократно детермінованої, як музична фуга.
Першодрук:
„Pion” 1936, nr 17 [див. пояснення до попереднього тексту].
Перевидання, зокрема:
Bruno Schulz, Opowiadania…, s. 386—397.
Біля спільної мети (Марія Кунцевичева і Карін Міхаеліс)
Нова повість Карін Міхаеліс, дуже добре сприйнята в Данії та Німеччині, — це майстерний портрет матері, шедевр психологічної характеристики, досягнутої, як у драмі, методом чистого зображення через слова, жести, реакції дійової особи. Вся повість — це, по суті, суцільний великий монолог старої жінки, яку авторка веде через різні ситуації та випадки до виливу нестримної старечої велемовності. Відчувається, що авторка нічого навмисно не конструює, що їй досить заплющити очі, щоби знову почути в собі той улюблений рипучий голос, щоби в ній не переставав звучати той нескінченний монолог, що п’яте через десяте ковзає по всіх темах. У цьому розумінні перед нами ніби певного роду стенограма, нашвидкоруч списана з життя, сирий, художньо не перетворений і не скомпонований матеріал. Це, ясна річ, ілюзія. Ми знаємо, що селекція матеріалу відбувається вже в самій пам’яті письменника, і лише письменницький талант і мудрість уміють так загострити й оголити елементи, щоб кожному реченню цього монологу надати такої перспективи, такої симптоматики, які перетворюють його на своєрідне дзеркало глибини душі. Водночас цей монолог проливає світло на оточення старої жінки, наче смолоскип, поступово видобуває з темряви все її теперішнє і все її минуле.