Хроніки Якуба Вендровича

З його уст йшов такий потік слів, що Павел вже давно не чув чогось такого смішного, вже почав жаліти, що не ввімкнув ві-деомагнітофон на запис.

- Розкажіть, будь ласка, глядачам, - попросив телеведу-чий, - що було найважчим у Вашому житті?

Дідок поглянув в сторону камери. Оператор показав на повний екран маленькі помутнілі голубі свинські очі гостя. Після чого образ віддалився і на екрані показалась пучками трьохденна щетина. У волосках бороди щось застрягло. Щось, що дуже нагадувало волокна коноплі.

- Найважчим, кажеш?.. - здивувався старий, після чого почухав потилицю.

Коли Вендрович так почісував свою потилицю, Павел згадав, як колись в дитинстві він із захопленням спостерігав у зоопарку за повадками шимпанзе. Цей жест був майже ідентичним.

- Ну, може, вчитися читати і писати, - сказав Якуб. - Я, правда, того... ще за царя вчився і не нашого алфавіту, а тому вмію, чим русскі писали, а тепер той новий мені якось важко запам'ятати. Може, тому що я вже виріс?.. Знаєте, як то буває, -поки ще малий, то воно багато і швидко запам'ятовуєш, а як виростеш, то вже нє...

- То вам так і не вдалося навчитися читати? - поцікавився телеведучий.

- Як то не навчився?! - образився Якуб. - Я навіть чотири книжки в житті прочитав!

Телеведучий посміхнувся своєю білосніжною голівуд-ською усмішкою, показавши всі зуби. Губи запрошеного гостя кілька разів ворухнулися. Вендрович щось підраховував. Павел подумав, що старий, мабуть, рахує зуби господаря програми.

-Добре. Яка подія у Вашому житті була найбільшим досягненням? - продовжував ведучий.

- Чого? - перепитався Якуб.

- Розкажіть нам, будь ласка, про ваші життєві успіхи.

- А-а-а...

Якуб знову почухав потилицю.

- Ой, та їх так багато було, - сказав, роздумуючи. - Ну, по-перше, повага від людей. Різні до мене приїжджають, навіть на іномарках із закордонними номерами, гроші самі дають і просять, шоб допоміг. А чого ж людям не допомогти? Вот і помагаю. Ну, ще не народилося такого привида чи нечисті, з якою я б не справився. Хоча, признаюся, бувало тяжкувато, - додав дідок. - Вот якби тільки пси легаві, ой, вибачєйте, міліція на хвіст не сідала, було б набагато легше працювати. А то вони в паранормальних справах взагалі не тямлять, а лізуть зі своїми претензіями. От, ніби я підозріла особа! Так, я сам багато підозрюю. Ну, це ж ясно, шо треба і під прикриттям працювати! В рмене ж професія не з простих. Тут і могилу треба відкрити для рлеревірки, а як треба, то і осиковим кілком продірявити, шоб і|іо ночах людей не лякало. Міліціонери сьогодні якісь дуже Ьіідозрілі пішли, знаєте... Та ви, того, он подивіться лишень, в І-Кінці двадцятого століття скільки вандалів розвелося, які на Цсладовищах «непотріб» збирають! От тільки мене не треба до ^их зараховувати! Я вам не нічна гієна з цвинтаря, я - Вендро-;вич! Якуб Вендрович - екзорцист зі стажем! А ваші колеги в місцевих газетах про мене таке понаписували, що мої зуби... іг і Якуб широко посміхнувся до оператора прямо в камеру. Оператор приблизив зображення на повний екран. Майже усі :#уби в того дідка були золоті. - Написали, шо я ті зуби, вот, •мерцям на цвинтарі вириваю і собі потім вставляю. Шо то за :>Яурня! Тут не кожен і зуб підійде! їх же потрібно за розмірами зробити, а ще та трупна отрута, яка на них зберігається... І чого щу гидоту в рот комусь брати? А вот, якщо для продажу, то це (вже інша справа...