Хроніки Якуба Вендровича
- Автор: Піліп'юк Анджей
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая фантастика
Электронная книга - «Хроніки Якуба Вендровича». Краткое содержание книги:
1
- У такому разі вибачте за візит без попередження. Але зрозумійте правильно, у нас є обов'язок поставити Вам одне запитання. В кого Ви стріляли?
Павел відчув як почервонів від сорому від цієї ідіотської ситуації.
- Прокинувся раптово і з переляку розтрощив свій телевізор, - видавив із себе.
- Пробачте, будь ласка. Але чи дозволите Ви, щоб ми без ордеру, але з огляду на безпеку, оглянули будинок?
- Так, будь ласка, - запросив рукою господар.
Поліцейські оглянули телевізор, точніше, те, що від нього
залишилося, зареготали дивним сміхом, якщо взагалі це можна назвати сміхом. «Мабуть, навчилися від досвідчених криміналістів», -подумав Павел. Тим часом, поліцейські виколупали з чорного ящика три кулі.
- Ще раз пробачте за візит, - сказав той найвищий. - Але ми хотіли б, щоб і Ви нас правильно зрозуміли, оскільки Ви проживаєте не в дуже спокійному районі, а тут ще така стрілянина.
- Жодних проблем. Дякую за турботу.
- За турботу? - здивувався поліцейський.
- Все ж це і мене могли застрілити.
- А, ну так... Так... І не боїтесь Ви тут жити?
- В мене віконне скло обклеєне спеціальною протиударною плівкою. Внизу, там, де майстерня, - ґрати. Зброю тримаю постійно при собі.
Високий поліцейський пригадав дещо важливе і попросив Павла пред'явити дозвіл на володіння зброєю. Дозвіл гордо висів на стіні під склом в позолоченій рамці. Поліцейські знову вибухнули дивним реготом.
-Так, значить Ви навіть не знаєте, що тут було перед Вами? -знову запитав правоохоронець, коли приступ сміху минувся.
- Хм. З того, що мені говорив власник будинку, в минулому тут був гуртожиток для робітників середньотехнічного класу заводів Вавельберга.
- Пробачте за запитання, але ви вже купили цей будинок чи тільки орендуєте?
- Орендую. Хоча я вже розмовляв із власником дому, якщо за рік або два бізнес піде вгору... - задумався.
- А-а-а, ну тоді у вас ще є усі шанси передумати, - з полегшенням сказав поліцейський.
- Пробачте, але про що Ви?
- Це недобра місцина. Навіть не йдеться про сам квартал. Цей будинок багато років стояв порожній і понищений. Місцева влада віддала його на вирок часові. На забуття. Там, внизу, де у Вас зараз майстерня з цехом, за часів соціалізму знаходилася ливарня. Ліпили в ній з гіпсу бюсти Леніна та інших партійних героїв, - скривився. - Потім почали ще й відливати з бронзи.
- Відливати з бронзи? Ось так просто в приміщенні? - здивувався Павел.
- Саме так. Одного разу тим робітникам пішло щось не так. До сьогодні ніхто не знає причини аварії, але тоді цілий поверх вигорів до тла. Потім довгих п'ятнацять років ніхто сюди і носа не потикав. В середині дев'яностих один капіталіст добре потратився на ремонт, але так і не зміг тут жити, - поліцейський роззирнувся і притишив голос. - Все виглядало дуже подібно. Впакував чолов'яга в щось чи когось шість куль, а потім сам з вікна вискочив. Навіть ногу зламав.
- Щось я не бачу жодного зв'язку, - відповів Павел.
-Люди подейкують, що він тоді привида побачив. Кажуть,
що вже протягом кількох поколінь це місце вважається недобрим, проклятим. Тут в околиці жодна мати свою дитину після заходу сонця на вулиці не залишить!
- Та Ви ж самі казали, що район криміногенний, до чого тут привиди?..
- Райончик проблемний, але не найгірший, не треба перебільшувати. Дітвора на сусідніх подвір'ях і до десятої вечора при світлі ліхтарів м'яч ганяють, аж мило дивитися. А тут - ні. У місцевих людей вже навіть виробилася звичка, щось на зразок інстинкту самозбереження. Зрештою, вони навіть не усвідомлюють, чому так чинять, а підсвідомість сама за них вирішує.
- Я, як був ще малим, - приєднався до розмови другий поліцейський, - якщо дозволите втрутитись, то жив тут неподалік, - махнув рукою в сторону вікна. - Як тепер пам'ятаю, бабусі постійно товкмачили, що тут - лячно. Розказували нам, дітям, що, справді, двоє з тієї ливарні напилися і залишилися ночувати в кладовці. І щось їх так налякало, що один відразу на місці посивів, після того більше і краплі в рот не брав! А другий дременув через двір, притиснувши до себе бронзовий бюст Леніна і кричав, що він атеїст, і що в духів не вірить, а тому їх немає, і щоб вони від нього відчепилися. З глузду, бідолаха, з'їхав.
Павел уважно дивився на них. На розіграш це не було схоже. Невже вони й справді не жартують? Поліцейській були схожі на серйозних і змучених.
- Пригощайтеся, - Павел дістав із бару піднос із горіхами і печивом, запропонував сісти на диван. Нічого іншого, як запросити правоохоронців, зараз йому до голови не прийшло.