МАМА, ДОНЬКА, БАНДЮГАН
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «МАМА, ДОНЬКА, БАНДЮГАН». Краткое содержание книги:
-Зараз ми його - чик-чик, - Рибалка відчикрижив дольку, кинув на дно своєї чашки, те ж саме проробив з чашкою Людмили. Вона з світським виразом обличчя розлила свіже заварений чай, з жахом відчуваючи, що їй приємно робити для мужчини нехай таку дрібницю.
-Ви без цукру?
-Залежить від настрою. Зараз не хочу, - Рибалка сьорбнув чаю, тримаючи ножа лезом догори, натиснув на кнопку - воно зникло, знову натиснув - гостре жало вирвалося на волю.
-Симпатична іграшка, - Людмилі здалося, що вона якось повинна оцінити ножика.
-Ага, - лезо знову сховалося. - Вєщдок. Правда, не знадобився. Цією іграшкою, - лезо вискочило, - двох порізали. Одного - на смерть. Лезо зайшло по самі помідори, - ніготь великого пальця показав ті самі "помідори", на рівні руків`я, лезо знову сховалося, ніж перекочував на місце, в кишеню.
Людмилу пересмикнуло. Щойно цим самим ножем гість різав лимон...
-Вам неприємно? Вибачте, сьогодні мене щось несе на дурні жарти. Ми з вами розповідаємо одне одному різні страшилки. Хоча ножем справді...
-Досить про це, - вона говорила спокійно, але твердо. - Для чого мені все це знати?
-Для підтримки розмови. Як той анекдот про поручика, знаєте?
-Ви хочете здаватися брутальнішим, ніж є?
-Ніким я не хочу здаватися.
-А я знаю! - раптом її осяяло, дратівливість кудись щезла. - В машині я вела надто вже розумні розмови. І тепер уявила себе з боку... Така собі класна дама... Все знає про життя і говорить по-писаному.
-Ви навряд чи класна дама, - Олег ледь не захлинувся чаєм, зрозумівши двозначність фрази, а Людмила реготнула - теж побачила підводне каміння. - В смислі, жінка ви класна, прийміть комплімент від офіцера, нехай колишнього. Просто до педагогіки не маєте відношення.
-Я працюю в банку, - просто відповіла Людмила. - Ваш колега, знову ж таки колишній, майор міліції Бойчук теж цікавився моїм місцем роботи.
-Я не цікавлюся. Подробицями, в усякому разі. Навряд чи ви директор або касир. Можна ще чаю?
-Запросто! - здається, вони потроху почали знаходити спільну мову. Принаймні, зрозуміли, на яких нотах їм простіше спілкуватися.
-Так, значить, і живете. Удвох з донькою?
-Удвох, - слід і далі уникати двозначностей. - Я розлучена, досить давно.
-Не знаю, пощастило мені чи якійсь жінці, але я ніколи не був у законному шлюбі, - у не надто глибоких чашках чай швидко холонув, Олег ковтком спорожнив півчашки. - І моє лігво має практично нежилий вигляд. Я там лише ночую. Кулінар з мене теж ніякий, та й ліньки гріти навіть напівфабрикати. Типова худоба чоловічої статі.
-Всім би головам цієї худоби стільки самокритики. Чи ви кокетуєте, набиваєтесь на жалість?
-Від побутових лінощів не відрікаюся, а от звички жалітися чи просити пощади мені не приписуйте. Вам не важко? Бачте, діти ростуть...
-На те й батьки. Їм ніколи не буває легко, хоч своїх згадайте... Знову ми чіпаємо надто розумні теми.
-Не треба, - Олег допив чай. - Не думайте, що почну тицяти вам гроші чи нав`язувати інші послуги або своє товариство. Попили чаю - і то добре. Можна час від часу дзвонити вам? Мені цікаво, як там Оксана, правда. Або навідувати її?
-Ви розумієте ситуацію, гм, - Людмила старалася говорити обережно. - Не переконана, що Оксана захоче саме тапер бачити незнайомого чоловіка, тим більше - рано чи пізно доведеться пояснити... Але дзвонити можете, будь ласка! - ця фраза пурхнула з вуст метеликом. - Ви, я так думаю, маєте право бути в курсі наших справ... Принаймні, саме цих...
Обидва зрозуміли, що пора прощатися. У передпокої Людмила простягнула Рибалці візитку, зазначила, що тут хатнього нема, лише робочий і мобільний, а коли за гостем зачинилися двері, притулилася до них спиною.
Щойно вона дозволила мужчині з ножем-викидухою, яким зарізали двох людей, у кишені дзвонити їй. По службовому і навіть мобільному телефонам. Невже її справи настільки погані?
Рибалка не часто користувався чужою машиною. Сьогодні це було доречно і виправдано. Мишко Лисий - не погоняло, а прізвище, він давно з цим змирився, навіть регулярно голив голову, аби відповідати, як сам казав, паспортним даним, - нічому не здивувався і ні про що не спитав, шеф кілька разів брав його ключі, а довіреностей заготував і на цю "тойоту", і ще на пару тачок своїх бійців, так що можна спокійно їздити по особистих справах і не світитися на власній машині, з деяких пір її номер знали менти, навіть даїшники, коли їздив по своєму району, гальмували з принципу. Олег не сперечався - безглуздо, навіть якщо нічого не порушувати, просто стояти на платній стоянці, вони підійдуть, козирнуть: "Сержант Петренко. Машина подібної марки та подібного кольору по орієнтировкі знаходиться в угоні. Ваші документи, водітєль". Смикали, аби не розслаблявся.