МАМА, ДОНЬКА, БАНДЮГАН
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «МАМА, ДОНЬКА, БАНДЮГАН». Краткое содержание книги:
звинувачуючи. Мама розшукує того, хто її збив, теж не для того, аби виявити якісь претензії. Просто раптом захотілося провідати Оксану, подивитися на неї, познайомитися. Бачите, вчинки кожного з нас важко піддаються та пояснюються законам логіки.
-Може, так і мусить бути, - Людмила дивилася перед собою на дорогу, і говорила, здавалося, сама до себе. - Тепер не час для вияву емоцій. Шукати в кожному своєму кроці логіку набридає, хочеться чогось... не знаю... звичайного... Напитися, наприклад. Без причини. Не придумувати сумний чи веселий привід, а просто вжлуктитися і гуляти вулицями, голосно співати...
-Ну-у-у, зовсім не жіночі бажання!
-А можна і не впиватися, - Людмила ніби не слухала його. - Йти, наприклад, по Хрещатику підстрибом, наспівувати собі. Отак. Захотілося - і всіх я мала на увазі!
-В міліцію не заберуть, хоча мужика б забрали або як мінімум зупинили. А от "швидку" можуть нацькувати. Знаєте, є така лікарня біля Кирилівської церкви?
-Знаю, - жінка різко змінила тон. - Знаю, навіть дуже добре. В мене там лежав двоюрідний брат... Помер два роки тому. Ніхто з рідні до нього не ходив, одна я. Він тихий був, дружину у власному під`їзді зґвалтували і вбили, вірніше - перестаралися, сильно придушили за горло... У сміттєпровід примудрилися запхати, вона така худенька була, та ще літо, вдягнута легко... Міліція три дні шукала, аж поки сміттярі не приїхали вивозити. Щурі обличчя погризли... Він, коли в морзі впізнавав, зомлів, а до тями привели - готовий пацієнт для Павловки.
-Вибачте, - історія не вразила Рибалку, він і не таке бачив, може десятки ще страшніших випадків - епізодів, якщо вже говорити казенною юридичною мовою, - згадати, він відчув, що вдруге за вечір ляпає дурниці, це вже йому не подобалося.
-Нічого, ви ж не хотіли нікого образити, - вона опустила скло, пульнула бичок за вікно, знову підняла. - Та й я даремно згадала все, і зовсім не те хотіла сказати. З медичним діагнозом "ідіот" жити набагато легше. Вони радіють пахощам квітів, теплому сонечку, сміються, коли хочеться, і плачуть, коли щось порушує їхню гармонію. Може, не треба так казати, але вони щасливіші за нас. Ми боїмося помилитися, зробити чи, Боже збав, сказати щось не те, не тому і не так. І найстрашніше - ми ніколи не зможемо жити інакше, поки немає клінічного діагнозу. До речі, про діагноз: куди ви мене везете?
-Нічого собі! - справді, Рибалка просто їхав вечірнім Києвом, без певної мети, не маючи конкретної адреси. - А ви не сказали!
-Правильно, а ви не спитали. Просто запустили мотор - і все, вперед, на міни! - Людмилі сподобалося це маленьке непорозуміння, але вона докладала максимуму зусиль, аби Олег не помітив зміни її настрою. - Поки рухаємося правильно, тільки кілька хвилин тому збочили ліворуч, а треба на наступному повороті. А так нічого.
-Ситуація під контролем. Куди вам усе ж таки треба? Ще подумаєте, завезе кудись підозрілий типчик.
-Саме так і подумаю! - вона назвала адресу, попросила увімкнути радіо, тільки не дуже голосно, і решту дороги мовчки слухала музику.
Коли вони нарешті приїхали, Людмила сама собі здивувалася. Точно, наче ілюстрація до продовження основної теми їхньої розмови про нелогічні вчинки. Вона спочатку, зовсім не думаючи, автоматично промовила:
-Дякую, що підвезли. Мабуть, я винна вам за турботи чашечку кави, - і вже потім усвідомила: вона щойно запросила в гості ледь знайомого мужчину, грати назад пізно і якось... ну, не солідно, не гарно просто так відшивати, спочатку без причини запросила, тепер у пожежному порядку шукати причину, аби відмовити...
-Якщо можна - чаю. З лимоном. Міцного такого, - Рибалка, демонструючи, яким повинен бути чай, стиснув для наочності пальці на руці і труснув кулаком. - У-ух!
-Можна і чаю...
-Запросто. Коли? Де?
-Чого вже довго чекати, - Людмила зітхнула: правда, чого тепер вже чекати, сама ляпнула, дурило, сама і розхлебтуй свої кави з чаями. - Заходьте до мене, в мене як раз є "ліптон", не пакетиковий, справжній. Шеф з Лондону сувенір привіз. Ще зелений є...
-З Пекіну? - блазнювато поцікавився Рибалка.
-Думаю, з якоїсь китайської провінції, - можна і подуркувати.
-Ми говоримо в машині на морозі про гарячий чай вже десять хвилин.
-Справді. Гайда, - Людмила квапливо вийшла з машини першою, аби не дати слабину зовсім і не дозволити колишньому менту погратися в галантного кавалера і допомогти їй вибратися з машини.
Вона знала напевне - їй буде приємно.
Вона боялася, що їй буде приємно.
-Ви тут не сумуйте, й піду чай поставлю, - світським тоном сказала господиня і зникла на кухні.