Відлуння золотого віку. Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори

Тут таки любо співать[89]: розіслав нам трави зелені Лагідний луг, і гай той ген-ген — то щонайтихіша Тиша; а там оно, глянь, бики собі мирно пасуться.    Світлий Етере, батьку всього, живодайнії води, Земле, що плодиш тіла, повітря, що подих даруєш, До Мелібея несіте мій спів, якщо це можливо Й там, за межею життя, відчувати миле дозвілля. Бо якщо вибрані душі живуть у храмах небесних, [40]   У зоресяйних домах, утішаючись світу красою, — Ти переливів сопілки пильнуй, ти ж сам їх ласкаво В серці моєму плекав, схвалив же їх ти, Мелібею. Довга, усяк же її подивляв, тобі випала старість, Щастям налиті роки, останній круг цього віку Межі твоєму життю, що вад не мало, поклали. Все ж не менше ридали тоді, аніж коли б віку Заздрісна Парка тобі у розквіті літ вкоротила. Сліз вгамувать не могло й розуміння спільної долі. Як усі смертні, лежиш, окутий холодом смерті, [50]   О Мелібею, хоча у своїй сивині ти достойний Неба і грона богів. Вагомої сповнене правди Вщерть було серце твоє; ти звик був раду давати Спорам селян: погідно приймав усі нарікання. Був ти — цвіла до села любов, була до законів Шана, а спірні ґрунти — межа ділила по правді. Вабив повагою ти, й чоло не хмурніло ніколи, — Вдачею все ж іще м’якшим був, аніж із обличчя. Ти ж бо усіх закликав награвать на споєних воском Очеретинах і вчив похмуру журбу проганяти. [60]   Не дозволяв ти, щоб хиріла юнь у глухому лінивстві — Часто за співи багаті дари по праву давав ти, Часто, вже у літах, щоб співать ми були не ліниві, Весело пісеньку ти на Фебовій грав сопілчині. О Мелібею, щасливче, прощай! Для тебе пахучу Зелень лавра сільський Аполлон обриває; для тебе Фавни, що є в них, дають: із лоз — важкі виногрона, Повне колосся — з нив, із дерев — плоди усілякі, В кухлях шумке молоко вікопомна шле тобі Пáлес, Німфи — меди несуть; вінки різноцвітнії — Флора, [70]   Манам — цей ось високий дар: пісні дають Музи, Музи дають пісні, а ми — переливи сопілок. Нині — сільський платан, нині сосна тобі, Мелібею, Шепче; відлунює пісня тобі: на звук її кожен — Відповідають ліси[90]; промовляє й худібка до тебе. На суходолі скоріш[91] травицю скубтимуть тюлені, Житиме лев поміж риб, медами стане сочитись Тис, а колуючий рік зіб’ється із звичного кроку: Взимку — підуть жнива, олива — влітку дозріє, Луг — восени зацвіте, весна — подасть виногроно, — [80]   Ніж перестане хвалить моя дудка тебе, Мелібею.