Справа отамана Зеленого
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-7632-4
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Справа отамана Зеленого». Краткое содержание книги:
Лікар Артем Шеремет за зброю визнавав лише скальпель, але жорстокі реалії громадянської війни в Україні 1919 року докорінно змінили життя героя. Він змушений був узяти до рук справжню зброю і поринути у вир буремних подій. Трагічні обставини приводять його до армії отамана Зеленого. Запекла боротьба, смертельна небезпека, зрада та надія, кохання і втрата — не омине ніщо…
— Якщо вам легше, пане Куприку, — авжеж, прийдуть. Легше, легше?
— Аж ніяк, — визнав доцент. — Але прийдуть.
Він не панікував. Мабуть, так готувався до неминучого. Не пророчив, навіть не каркав. Просто не міг думати ні про що інше.
І по них прийшли.
8
Мирон не міг рухатися сам.
Своякові навіть волочити розтрощену ногу було боляче, та він ішов поряд із Шереметом, зіпершись на його плече. Хтось із в'язнів хотів підставити друге, та Мирон похитав головою, буркнувши:
— Тут недалечко.
З їхньої камери вивели сімох, за ними гнали ще один невеличкий гурт. Артем не рахував навмисне — вийшло само собою. Не міг пояснити собі, нащо полічив смертників. А в тому, що його товариші й шестеро цих скалічених чоловіків невдовзі помруть, жоден не сумнівався. Свириденко все ж намагався бути вірним своїм переконанням, з останніх сил бадьорився, чи, найімовірніше, вдавав із себе бадьорого. Випромінював упевненість, точніше — самовпевненість. Побачивши коло входу в знайомий усім гараж комісара, білобрового, з червоними кролячими очима альбіноса, звернувся до нього твердим голосом:
— А що нам треба співати, товаришу?
— На хера? — безбарвно поцікавився той.
Фраза помітно присадила інженера, збила йому бадьорості. Далі він промовив не так упевнено:
— Тобто… Ну… Коли ваших колег чи побратимів, — не знаю, як правильно, — вели на ешафот, вони співали «Варшав'янку». Або «Марсельєзу», як мені відомо.
— І що? — почулося у відповідь.
— Я певен, нам теж треба якоїсь заспівати. Як умирати, то з музикою. Це ж революційна традиція, правильно?
Комісар — альбінос, не криючись, видобув із кишені галіфе маленького скляного флакончика. Скрутивши кришечку, насипав на долоню маленьку гірку білого порошку. Не втяг ніздрями — рішуче, звичним рухом утер кокаїн у ніздрі так, ніби чухав пойнятого сверблячкою носа. Залишки підхопив язиком, пошурував ним у роті під верхньою й нижньою губами, а тоді спитав:
— Співати хочеш, блядська контро? Ну, шквар. Співай уже. «Боже, царя храни» знаєш?
— Я не монархіст, — Свириденко спробував зберегти спокій, хоч і розумів, що вскочив у халепу, проте ніякі дії, певна річ, на його долю вплинути не могли. — Я ніколи не підтримував самодержавства. Коли хочете знати, я активно вітав революцію в лютому сімнадцятого, навіть писав листа в Петроград панові…
— Вийди, — перервав комісар.
— Що, не зрозумів?
— Сюди вийди, мордо.
Шеремет уперше бачив, як безжурний інженер розгубився, помітно подаючись. Очевидно, той усе уявляв собі інакше. Артем відчув, що зможе заступитися за товариша, але для цього довелося б кинути Мирона. Тож Шеремет узяв своякову руку, міцно стис її і змусив себе дивитися на те, що відбувалося далі.
Тим часом Свириденко вагався. Точніше, він би неодмінно вийшов, але комісар вимагав зробити це негайно. Наказ не був виконаний, і альбінос жестом звелів двом чекістам виволокти інженера. Той став, опустивши голову й не наважуючись глянути в червоні очі та розширені комісарські зіниці. Але враз усередині ніби щось клацнуло — плечі розправилися. Тепер інженер дивився просто поперед себе. Хоч міцністю статури не вирізнявся, однак саме цієї миті здавався трошки вищим від альбіноса, який уже видобував із кобури нагана.
— Революція, значить… Примазуєшся до революції, сучий сину, пико твоя буржуйська… Хохол ти недорізаний, будеш мені тут про революції торохтіти, йоб твою в бога мать!
— Дайте Богові спокій…
— На коліна ВСТАВ!
Побачивши дуло нагана, Свириденко мимоволі сахнувся назад.
— Я не…
— Не станеш на коліна — поставлю раком, суко! Ану, ставай та співай про царя! Я кому кажу! Ставай і співай про царя, мордо!
— Чого ти розходився, Дьомо! — втрутився один із чекістів, русявий, з невеличким горбочком на носі. — Вони в нас зараз усі заспівають. А хто не захоче, хай начувається!
— Нащо мені всі?! — гаркнув комісар Дьома. — Я хочу, щоб оцей мені проспівав так, як ото своєму буржуйському цареві! Він згадав своїм смердючим ротом про наших товаришів! Про борців, які йшли на шибениці царського режиму! Ви все чули — і що, хай так буде?
— Та не буде так, Дьомо, — примирливо промовив той самий чекіст, глянув на принишклого інженера й запитав майже дружньо, з жалісними нотками:
— Станеш?
— Ні.
— Тоді лягай, — зітхнув чекіст.
Коли він устиг вихопити свого нагана, не помітив навіть Дьома. Постріл озвався луною. Тіло Романа Свириденка з простреленою головою впало комісарові під ноги.