Справа отамана Зеленого
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-7632-4
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Справа отамана Зеленого». Краткое содержание книги:
Лікар Артем Шеремет за зброю визнавав лише скальпель, але жорстокі реалії громадянської війни в Україні 1919 року докорінно змінили життя героя. Він змушений був узяти до рук справжню зброю і поринути у вир буремних подій. Трагічні обставини приводять його до армії отамана Зеленого. Запекла боротьба, смертельна небезпека, зрада та надія, кохання і втрата — не омине ніщо…
— Ну — ну, — Ананьєв усміхнувся ще ширше і став схожий на жабу — він і раніше скидався на неї, відколи Шеремет уперше побачив цього чоловіка.
— Я б на вашому місці, товаришу Гусику, поцікавився біографією цього типа, — Артем опустив руку. — Він крав ліки. Препаратів обмаль. На обліку кожна таблетка, кожна ампулка. А цей тип, працюючи в шпиталі санітаром, тягнув усе, що легко лежало. Носив на Євбаз і там продавав. Особливо його цікавив морфій. Він же видав тебе, скажи, Лаврентію? В очі дивися, в очі!
Шеремет трьома кроками скоротив відстань між собою та чекістами. Глянув Ананьєву в лице. Зовсім не здивувався, побачивши круглі, розширені, здається, на весь діаметр ока зіниці. Минулого літа саме вони привернули його увагу.
Наркотики. Морфій чи кокаїн. Мабуть, усе ж таки кокаїн. Про це свідчили запалені обідки ніздрів.
— І ви з отаким працюєте? Ви довіряєте тому, хто крав ліки у хворих і кого за це заарештували, — цілком справедливо, я вважаю, заарештували. Заперечуватимеш, Лаврентію?
— Я політичний в'язень, — прозвучало у відповідь гордо. — Мене звільнила з петлюрівської тюрми радянська влада. І я пішов служити в губчека, щоб виявляти отаку контру, як ти. Виявляти — і добивати!
Гусик дуже буденним жестом витяг із кобури маузера.
— Вас заарештовано, громадянине Шеремет, — промовив буденно й додав без ніякої патетики, констатуючи очевидне: — Будемо з вами розбиратися. Ось товариш Ананьєв розбереться. Гукни конвой, Ананьєв.
Катастрофа.
— Стривайте! — промовив Артем, дивуючись із власного спокою. — Стривайте! Пождіть! Я не впаду на коліна, не буду перед вами плазувати. Я прийшов сам, і ви мусите в усьому розібратися. Треба затримати мене — нехай, заарештовуйте. Тільки що вам до моєї дружини? Відпустіть її, ви ж обіцяли. Від жінки вам не буде ніякої користі.
— Від тебе теж, — реготнув Ананьєв. — Від мерців користі нема, сам знаю. Я ж санітаром в анатомічному театрі трудився при вашому поганому шпиталі. А ти, контро, труп. Я тобі даю слово честі, революційної честі. Слово більшовика, коли хочеш. Можу відразу до трупів повести. Щоб обжився. Якраз і жінку свою побачиш.
Шеремет зрозумів його не відразу. Точніше, не хотів розуміти. Надто буденно промовив рябий ці слова. Такого не може бути. Неправильно. Ні.
— Ні.
— Ви думали, шановний, вам пропонують упізнати і забрати живу жінку? — слідчий подивився на Артема з неприхованою, дуже щирою цікавістю. — Справді так думали? На допитах вона поводила себе погано. Нічого не хотіла визнавати. З нею попрацювали і перестаралися. Два дні тому це було, і вам, Шеремете, дуже пощастило, що її не закопали в спільну яму. Ми видаємо тіла родичам, гуманна революційна практика…
— Що? Що вона повинна була визнати? Падлюки, бидло, ви вбили її! Ви вбили жінку! Вона нічого вам не зробила, а ви вбили її, заради забавки!
— Ні, — усмішка повернулася на кругле обличчя Ананьєва. — Забавка була спочатку. Я ж не знав, що то твоя жінка. Першим попросився б, маю право. За все з неї спитав би.
Нема чого втрачати. Тепер уже напевне.
Артем Шеремет давно не боксував. Та й раніше не надто захоплювався спортивними вправами. Розминався іноді для загального розвитку. Боявся — не вийде, але вийшло. Короткий змах. Удар акурат у центр рябого жаб'ячого обличчя. Кров з розквашеного носа вимастила кулак.
У відповідь ударив слідчий Гусик — руків'ям маузера. Влучив теж точно — кров ураз залила очі.
7
— По нас теж прийдуть.
Високий кістлявий доцент на прізвище Куприк повторював цю фразу вже не перший день. Йому ніхто в камері не заперечував. Допити висмоктували останню силу, до того ж усі присутні чудово розуміли: доцент має рацію. Більшість навіть чекала на смерть — хай там як, але вона краща за тортури. Куприк почав регулярно нагадувати товаришам у нещасті про невпинне наближення смертної години, щойно його перестали тягати на допити.
Шеремет сидів поруч із ним. Не уявляючи до пуття, як втішити та й чи треба це Куприкові, мовчки поклав руку йому на коліно. Той зойкнув: саме це коліно розтрощили бідоласі, поклавши між двома цеглинами й стукнувши металевою трубою.
— Вибачте, — промимрив розбитими губами.
— Про що ви кажете, пане Шеремете, яке там «вибачте»?!.. Кого і за що?.. Скоро всі станемо перед Господом і разом проситимемо пробачення.
— Я б не поспішав, — пробубонів з протилежного кутка Мирон. — Завжди є надія.
— Ти кого заспокоюєш?