Справа отамана Зеленого
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-7632-4
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Справа отамана Зеленого». Краткое содержание книги:
Лікар Артем Шеремет за зброю визнавав лише скальпель, але жорстокі реалії громадянської війни в Україні 1919 року докорінно змінили життя героя. Він змушений був узяти до рук справжню зброю і поринути у вир буремних подій. Трагічні обставини приводять його до армії отамана Зеленого. Запекла боротьба, смертельна небезпека, зрада та надія, кохання і втрата — не омине ніщо…
Артем зовсім не відчував часу, тому не міг чітко сказати, як довго Єрмоленко був у губчека. Та, коли його грива виринула назовні, Шеремет напружився. Зі свого місця він не міг розгледіти, який вираз мав професор на обличчі. Але той наближався впевнено, бадьоро, що давало неабияку надію. Не стерпівши, Артем пішов назустріч. Єрмоленко зупинив його рішучим жестом. А тоді знову взяв за ґудзика і не повідомив, а немов доповів:
— Як складеться, хтозна. Тільки наша з вами Лідочка, здається, таки десь тут. Принаймні мене спрямували до конкретної людини. Другий поверх, десятий кабінет, слідчий Гусик Семен Наумович. Я його трошки знаю, тому нічим не допоможу. Самі побачите.
— Усе погано?
— Спробуйте домовитися. Із Гусиком, думаю, вийде. Удачі!
Єрмоленко не стримався — широко перехрестив Шеремета. Раз, другий, третій.
Не стримався й сам Артем — теж перехрестився.
6
У слідчого Гусика густі чорні брови зрослися на переніссі.
До того ж був низький лоб, і слідчий не дивився, а ніби визирав з — під власного лоба. Ніс теж відразу впадав в око: здавалося, колись він був зовсім інакший, проте лихі люди вирвали його, а потім сяк — так увіткнули назад у середину обличчя. Він випинався, мов сторчак, проте не якийсь рівненький, а трохи зміщений праворуч.
Хоч у кабінеті було ще чотири столи, через що він видавався затісним, слідчий Гусик цієї миті був тут сам. Спершу, побачивши відвідувача, кивнув на знак привітання. Другим кивком показав на стілець навпроти себе. Артем пройшов і сів. Що означав третій мовчазний кивок, відразу не второпав. Лише коли Гусик смикнув підборіддям учетверте, збагнув: слідчий хоче дізнатися, чого йому треба.
— Добрий день, — привітався Шеремет, ще не думавши, як і з чого слід починати розмову з чекістом.
— Слухаю, — гугняво промовив Гусик, діставши з кишені штанів несвіжу хустинку й лунко висякавши носа.
— Я до вас.
— Бачу, — кивнув Гусик і додав, ніби підтверджуючи очевидне: — Тут нікого більше нема.
— Моє прізвище Шеремет. Артем Данилович.
Підсунувши до себе аркуш, Гусик старанно вивів його прізвище, ім'я та по батькові вгорі, а тоді сказав:
— Перевіримо. Документи якісь є при вас?
Шеремет неначе ступив на тонкий лід і пішов ним.
— Розумієте…
— Документи, — тепер Гусик не запитував, він вимагав.
— Паспорт я мав. Але… розумієте… я спалив його. Знищив. Узагалі я лікар, у політику не мішаюся. Просто працював у шпиталі. Дозволив собі не погодитися з Петлюрою, — слова звучали дедалі впевненіше, бо ж легенду подумки проговорював не раз. — Необережно висловився про те, що він потурає анархії та безвладдю. Розмова була приватна, та донесли. Довелося тікати з Києва, мене розшукували… Ну, так сказали, я довго не ризикував повертатися. Коли дізнався, що тут уже нова влада, тоді надумав повернутися назад.
— Повернулися?
— Як бачите.
— Перевіримо.
— Що перевірите?
— Усе, — Гусик знову висякався, написав ще якісь карлючки, потім зиркнув на Шеремета й знову запитав, тепер напрямки: — Вам чого треба, товаришу? Чого ви голову морочите?
Фраза збила Артема з думки. Та він дуже швидко опанував себе:
— Я пояснив, чому в мене нема паспорта. Хтозна, на кого натрапиш. Перевірять документи, а там…
— Звати вас як?
Це прозвучало, ніби Гусик не чув і не записав прізвища відвідувача. Проте Артем уже нічому не дивувався й слухняно повторив:
— Шеремет моє прізвище. Ми з дружиною Лідією жили в її брата, на Межигірській. Тобто зараз вулиця імені Переця.
— Перевіримо, — кивнув слідчий, зробивши ще якийсь запис, а тоді, трохи подавшись уперед, відрубав: — Ви чого прийшли в чека, товаришу Шеремете?
— Мене послали до вас. Саме до вас, товаришу Гусику.
— Хто?
— Тепер це не має значення, — Артем поклав собі, що більше не дасть збити себе з пантелику. — Я довго пробирався назад до Києва. Коли нарешті повернувся, дізнався про те, що мою дружину, Лідію, заарештовано. Її затримали просто на вулиці, і я переконаний: це непорозуміння. Вона… ми з нею цілком лояльні до влади люди. У політику не мішаємося…
— Це ви вже говорили.
— Так, говорив. Товаришу Гусику, дружинин брат оббивав пороги всюди, де тільки можна. Дізнався, що мою дружину доправили сюди. А я своєю чергою з'ясував, що її справою опікуєтеся ви. Хоч справа звучить якось так кримінально… Словом, товаришу Гусику, я прийшов просити за свою дружину. Якщо її справа таки у вас.