Справа отамана Зеленого
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-7632-4
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Справа отамана Зеленого». Краткое содержание книги:
Лікар Артем Шеремет за зброю визнавав лише скальпель, але жорстокі реалії громадянської війни в Україні 1919 року докорінно змінили життя героя. Він змушений був узяти до рук справжню зброю і поринути у вир буремних подій. Трагічні обставини приводять його до армії отамана Зеленого. Запекла боротьба, смертельна небезпека, зрада та надія, кохання і втрата — не омине ніщо…
— Де ви бачите справедливість, Романе Івановичу? — запитав Мирон.
— Ви ж самі ось її підтвердили, Мироне Станіславовичу.
— Я?
— Атож. Вам розтрощили коліно, ви ніколи не зможете ходити і ніхто взагалі не знає, кому й скільки тут лишилося жити. Але все одно просите нашого побратима, шановного приват — доцента, стулити рота, звертаючись до нього на «ви». А до мене ви звернулися на ім'я й по батькові. Хоч літами ми не такі й різні. Я годжуся вам у старші брати.
— А — а, — протяг Мирон. — Хіба що… Куприку, вас справді це тішить?
— Мене тішить, що ми лишилися людьми. Навіть там, де з людей вичавлюють усе людське.
— Вам захотілося патетики, Куприку? — байдуже запитав Артем. — Чи ви вже готуєте останнє слово, передсмертну промову? Думаєте, вам хтось дасть на це час?
— Панове, ви б пошукали іншої теми, ніж обговорювати власну смерть, — зауважив Свириденко. — Повірте, такі розмови ні на що не надихають.
— А на що ви хочете надихнутися, Романе Івановичу? — Мирон трохи подався вперед. — Ви ще маєте ілюзії?
— Я не маю ніяких ілюзій, юначе, — повчально промовив інженер. — Ви їх теж не маєте. Будете сперечатися?
— Не хочу я з вами сперечатися!
— Проте ви пожвавішали. Ожили. А це дає певну надію.
— Надію? На що?
— Мироне Станіславовичу, нікого з нас не випустять звідси. Але ті, хто нас сюди посадив і вправляється у власних збоченнях, хочуть чути від нас лише передсмертні крики. І я повідаю вам страшну таємницю: права на останній зойк за життя нам ніхто не забере. Та ми ще живі, товариство. Отже, поводитися треба не так, наче нас скалічили істоти в людській подобі, а так, ніби ми просто хворі.
— Хворі? — здивувався Мирон.
— Так. Тяжко, невиліковно хворі. Коли на моїх очах від сухот помирав єдиний син, ми з дружиною день і ніч вартували по черзі коло ліжка. Я відмовився від професійних доглядачок. Дитина в такі часи має право бачити поруч себе батьків. І наш хлопчик усміхався, товариство.
— Усміхався?
— Авжеж. Немов завтра зможе встати й побігти в садок. То була весна. Така сама, як тепер. Пардон, брешу, трохи пізніша: квітень. Дуже добре це запам'ятав, бо все розквітало. Наш хлопчик згасав, а на деревах з'являлося перше зелене листячко. Дитина знала, що не доживе до літа. То була остання весна в житті нашого сина — у такому недовгому, товариство, житті. Він помер щасливий. Він не дожив до цього всього, що ми переживаємо. Він пішов навесні чотирнадцятого року, тоді ще навіть не почалася війна. Дитина померла в мирний час. Рано, але мирно. Обличчя лишалося світлим. На губах вигравала усмішка. Він так і пішов з усмішкою, наш син.
Свириденко замовк. У камері зависла важка пауза, яку порушив Шеремет:
— Мені шкода, Романе Івановичу.
— Дякую. Мені теж. Але був би ще більший жаль, якби я покинув свого хлопчика сиротою. І помирав тут, у цих катівнях. Не знаючи, що чекає на нього та на мою дружину від влади переможного пролетаріату. Тому, Артеме Даниловичу, нам тепер слід брати приклад з мого покійного сина.
— Усміхатися перед смертю?
— Чекати на неї спокійно.
— Ви фаталіст?
— Зовсім ні. Просто за стінами цієї установи ані в мене, ані в кого з вас не лишилося справ, що їх ми мусимо викінчити. І боргів — от їх ми точно не встигли наробити. Чи хтось комусь винен?
— Демагогія, — відмахнувся Мирон.
— А ви пропонуєте сприймати наше становище інакше?
— Пусті балачки. Утомився я.
— То наповніть їх змістом, Мироне Станіславовичу. Відповіді Шеремет не почув, притулився потилицею до брудного холодного каміння. От тільки майнуло в голові: але ж є в них ще сила сперечатися, влаштовувати словесні дуелі й піке, щось доводити один одному. У собі Артем ніякої моці не відчував.
— По нас теж прийдуть, — завів своєї Куприк. — Хоч що кажіть — прийдуть.
— Сумніву нема, — відповів Свириденко.
— Пане Куприку, вас оце все тішить? — визвірився Мирон.
— По нас прийдуть, — затявся доцент. — Ми з вами не втратили людяності, але це нічогісінько не міняє. Прийдуть.