Справа отамана Зеленого

Власне, він давно вже поставив на собі хрест. До останнього вірив: незабаром чекістам набридне, його перестануть мучити й нарешті застрелять. Не мав навіть часу оплакувати Лідину смерть: коли був при тямі, то відчував лише власний біль — гострий чи тупий.

Одного разу його заштовхнули в напівтемну кімнату. Коли очі призвичаїлися до мороку, розгледів на дерев'яному верстаку кліщі, довгі гострі цвяхи, пощерблені пилки й молотки. У кутку стояла залізна діжка, накрита бляхою. Усередині її жеврів вогонь, і будь — хто з чекістів міг розпекти знаряддя або на гарячому залізі, або на вогні. Шеремет бачив, як звідти брали кліщами вуглину, підносили до лиця чи оголеного паху котрогось бідолахи і найчастіше не просто застрашували, а й припікали шкіру, випікали око. Якось один із безіменних чекістів примусив молодого студента широко розтулити рота й засунув туди жарину, а потім пристрелив сердегу — як сам сказав, із гуманних міркувань.

Артем думав: далі його черга. Приготувався. Хоч і відчував невтишний біль, проте дивувався власному спокою. Нарешті остання мука, потім — звільнення, тиша, спокій, блаженство.

Опинившись у знайомій камері, здивовано відчув — живий. Щиро чудувався, як це він витримав того дня аж п'ять зводин. Один із тих, із ким його ставили віч — на — віч, — дуже побитий і вже напівбожевільний чоловік, — заявив, що знає його. І ладен розказати все. Шеремет попрощався з життям. Тими днями це стало для нього звичним. Але неборака не міг назвати ні його імені, ні прізвища. І хоч закон та порядок для чекістів нічогісінько не важили, однак це несподівано вийшло на користь Шереметові. Божевільному не повірили, заявивши, що той бреше не вперше й упізнає абикого. Ще один такий вибрик — і амба.

Дивно, але після того дня, наповненого тортурами й болісними криками, від яких закладало вуха, Шереметові чомусь дали спокій. Саме того дня з їхньої камери забрали чергову партію смертників. Прізвищ не називали, чекіст просто заходив і тицяв пальцем навмання. Після чого бійці кого виводили, кого виносили попідруч, якщо приречений не міг іти сам чи опирався щосили.

— По нас теж прийдуть, — промовив Куприк, щойно зачинилися двері.

— Ви б заткнулися, пане приват — доценте, — простогнав зі свого кутка Мирон.

— А ви помітили, товариство, що ми досі не зійшли на худобу? — пожвавився раптом той. — Ми не стали бидлом, хоч як цього хотілося нашим катам.

— Справедливо, — озвався з темряви Роман Свириденко. Інженера — залізничника тут уважали за старожила. Принаймні коли Шеремета, а потім і Романовського кинули до цієї камери, Свириденко тут уже був. Інженера теж тягали на допити, але не так часто, як новеньких. Намагаючись хоч якось триматися, він повідав прибулим: його звинуватили в тому, що працював на залізниці не лише за часів Скоропадського[15] та Директорії[16], а й за царського режиму. Отож, радянській владі сорокарічний інженер Свириденко завинив тільки тим, що досі не перейшов на її бік і не засудив попередніх злочинних, буржуазних та антинародних, режимів. Дискусії та звичайні виправдання були марні, тож Свириденко визнав, як пояснив слухачам, власну антинародну суть. Після цього йому, на диво, дали спокій. І так тривало вже четверту добу. Шеремет, вислухавши це, назвав його щасливцем. Мовляв, хоч знає, який сьогодні день. На що почув відповідь: «Від таких знань не легше, шановні добродії».