Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо». Краткое содержание книги:
Жили собі двоє хлопців. «Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні»,— казав про них дід Салимон. І от несподівано ці хлопці натрапляють на слід надзвичайної шпигунської таємниці…
Той слід веде наших героїв через численні пригоди, захоплюючі й кумедні, до… Е, ні! Думаєш, так тобі зразу й розкриється таємниця? Де це ти бачив, щоб таємниці розкривалися ще до того, як почалися пригоди!.. Отже, читай…
А як прочитаєш, напиши нам, чи сподобалася тобі книжка, чи гарні в ній малюнки.
Не забувай, що наша адреса: м. Київ, вул. Кірова, 34. Видавництво «Веселка».
І ще я зрозумів, що нічого в усьому цьому не петраю. Нічогісінько. Як корова. Зрозумів, що на одному завзятті, на отому: «Ми все-таки хлопці будь здоров! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці!» — далеко в космос не залетиш. А щоб щось петрати, треба вчитися, вчитися і вчитися. І тут я згадав, що через кілька днів — екзамен. Перший у моєму житті екзамен, про який я через усі оті шпигунські справи зовсім забув.
Ех, учителі-вчителі, завпеди і директори! Хіба вони розуміють що-небудь у шпигунах, у героях! Хіба вони розуміють, як же ж ото хочеться затримати справжнього шпигуна і стати героєм? Щоб про тебе писали в газеті, передавали по радіо, а то й по телевізору. Хіба вони розуміють!
І не відмінять вони заради шпигуна екзамен, ні, не відмінять! Хоч давай їм сто шпигунів — не відмінять нізащо! Ех, учителі-вчителі!
І так мені стало тоскно, що якби я був вовк, я сів би посеред хати і завив. Але я не був вовк, я був п’ятикласник. А п’ятикласникам вити не можна. «Непедагогічно», як каже Галина Сидорівна.
І я тільки тяжко-тяжко зітхаю…
Розділ VII
Екзамен. Де Ява? Що з ним?.. Переекзаменовка…
Хвилюватись я почав ще, мабуть, уві сні. Бо коли прокинувся, то, ще не розтуливши очей, уже відчув, як холодно в мене під серцем, як воно то шалено б’ється-б’ється, то завмирає, неживе, а в цей час від потилиці через спину аж до п’ят біжать-біжать крижані бульбашки,— наче хто обливає мене холодною газованою водою,— і по всьому тілу гусяча шкіра.
О, як би я хотів не прокидатися сьогодні! Скільки б я дав, щоб уже було завтра! Але ні… Я відчував неминучість і невблаганність долі. Таке саме я відчував, коли сидів якось, чекаючи черги, під дверима зубного лікаря і слухав, як противно дзижчить отам у кабінеті бормашина, а мати міцно тримала мене за руку, щоб я не дременув.
Я почав панікувати вже кілька днів тому.
— Яво! — казав я.— Яво, голубе, треба щось робити — повторювати, вчити, писати шпаргалки абощо. Пропадемо ж. Екзамен же. Перший же у житті. А екзаменів усі бояться. Навіть герої. Ондо й тато мій казав, що боявся. А тато мій — ти ж знаєш!
Але Ява на паніку мою не піддався ані-ні. Тільки сміявся й тюкав. Наче не екзамен нас ждав, а Новорічне свято.
— Тю! Не дрейф, Павлушо! Держи хвоста бубликом! Ми ж не якісь там двоєчники-поганщики. Ми здібні хлопці. Сама Галина Сидорівна казала. І четвірки, і п’ятірки одержували. А якщо двійки — то більше ж за гульню та вибрики всякі. Не дрейф!
— Ага, не дрейф! — казав я.— Це ти просто не задумуєшся, що таке екзамен. Легковажний ти просто. І все!
Тоді Ява примружував одне око, схилявся до мого вуха і, прикривши рота долонею, казав:
— Не забувай, що моя мама — депутат! Це теж дещо значить!
І він багатозначно моргав. А потім додавав:
— І, думаєш, так легко поставити двійку? Хе! Не думай! У них же свій план по п’ятірках і навіть по трійках. Від них же, знаєш, як вимагають оці самі… як його… інстанції. Я чув, Галина Сидорівна моїй мамі скаржилась. Так що…
«Що ж, йому, може, й справді нічого боятись,— думав я.— Авжеж, його мама — депутат. Авжеж. Та й батько — передовик, раціоналізатор, якусь штуковину до соломорізки придумав. І на скрипці грає. А зараз у закордонну командировку поїхали вони, до Чехословаччини. Все село проводжало. Авжеж. А мої батьки — звичайні собі колгоспники. Не депутати, не раціоналізатори, на скрипці не грають, по закордонах не їздять…»
І мені ставало ще сумніше й страшніше. І серце стискалося від самотності. Завжди у нас з Явою все було спільне, завжди ми були разом: і в горі, і в радості, і смачненьким ділилися (одне без одного не їли), і оцінки однакові одержували, і з класу нас вигонили завжди обох… А тепер…
Яві — «Будь ласочка, депутатський синку, п’ятірочку вам або четвірочку!»
А мені…
Одна лишалася надія — на оті інстанції, що вимагають п’ятірок.
Тільки ця надія надала мені сили підвестися з ліжка, а то б я й не встав.
Мляво, ледве рухаючись (руки задерев’яніли — так буває, коли гецнешся ліктем об щось гостре), вдягаю нову сорочку й святкові штани. Випиваю півсклянки молока (більше нічого не можу — все в горлі застряє) і неквапом — ще є час — іду до Яви.
— Яво! — гукаю через тин.
Він не озивається.
«Невже це в мене сили нема крикнути?»
— Яво! — гукаю, як то кажуть, на повну котушку.
Не озивається.
Заходжу у двір. Зазираю в хату. Тоді в садок, на город, по всіх усюдах. Яви ніде нема. І взагалі нікого. Дід Варава, мабуть, повів Яришку, сестричку Явину, в дитсадок. А де ж Ява? Невже пішов на екзамен? Без мене? Не може бути!