Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо». Краткое содержание книги:
Жили собі двоє хлопців. «Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні»,— казав про них дід Салимон. І от несподівано ці хлопці натрапляють на слід надзвичайної шпигунської таємниці…
Той слід веде наших героїв через численні пригоди, захоплюючі й кумедні, до… Е, ні! Думаєш, так тобі зразу й розкриється таємниця? Де це ти бачив, щоб таємниці розкривалися ще до того, як почалися пригоди!.. Отже, читай…
А як прочитаєш, напиши нам, чи сподобалася тобі книжка, чи гарні в ній малюнки.
Не забувай, що наша адреса: м. Київ, вул. Кірова, 34. Видавництво «Веселка».
Ми з Явою слухали не дихаючи.
— Чуєш, їжа астрономів, а ми…— шепочу я пересохлими губами.
— Астронавтів, дурило! Астрономи — це ті, що у трубу дивляться. Ті сало їдять і вареники, як ми з тобою.
— Сам дурило! Знаю! То я так… Який розумний! — шепочу я. І уявляється мені:
…Велетенська ракета на старті… астронавти, що заходять у ракету, люди біля підніжжя ракети… Враз вони розступаються, пропускаючи автовізок, на якому штабелі картонних коробок. На коробках великими літерами написано: «Глобулус „Привіт з Васюківки“». «Глобулус „Особо-Васюківський“»…
…А тоді — Марс… У прозорому шоломі, в скафандрі стоїть астронавт на тлі фантастичного марсіянського пейзажу, оточений марсіянами, що схожі на здоровеннецьких пуголовків, і пригощає їх глобулусом, вичавлюючи його з тюбика, як зубну пасту. Марсіяни пробують, цмокають від задоволення і показують великий палець — во!
Тільки… чим же пригощатимуть, що ж їстимуть бідні астронавти, як ми з Явою вивернули к лихій годині той термос? Помруть, бідолахи, з голоду, не долетять до Марса…
— Глобулус — одноклітинна мікроскопічна водорість,— захоплено говорить Фарадейович,— і неозброєним оком ви його, звичайно, не побачите…
«Ой, здається, і озброєним теж…» — тремтить моє серце.
— Сьогодні ми його, так би мовити, посіємо, потім почнемо підгодовувати… він почне швидко розмножуватися, і тоді ви побачите…
«Побачите-побачите… якщо буде, що сіяти… О лишенько, нащо ми полізли, нащо ми чіпали той термос?»
Зараз Фарадейович одкрутить кришку і… І буде страшний «пшик», як каже дід Салимон. Ота драбиняка Бардадим перший захихикає — я його знаю.
І кого, кого ми підводимо! Людину, перед якою ми («гангстери!») німіємо від захоплення і стаємо смирними, як овечки; людину, що, як спитати: «Кого ти найдужче любиш?» — стоїть у нас на третьому призовому місці (після мами й тата), а то й частенько виходить на друге й навіть на перше (коли тато: «Ану скидай штани, лобуряко!», а мама: «От пожди-пожди, я тобі вуха пообриваю!»). Правда, та любов була прихована, платонічна, здалеку; Фарадейович про неї, може, й не догадувався, бо справи мав більше з отими бардадимськими старшокласниками, які нас («А киш, малявки!») на гарматний постріл до нього не підпускали. Але тим більше…
Фарадейович одгвинчує кришку і урочисто говорить:
— Увага, товариші-громадяни, ви-ли…
Ми з Явою блискавично перезирнулися.
— Гой!
— Вой!
Спершу з кущів вилетів наш двоголосий зойк, за ним одразу — ми.
— Стійте! Не лийте!
Ви пам’ятаєте, у спектаклі «Ревізор» Гоголя є наприкінці німа сцена, коли всі застигають у різних позах із роззявленими ротами? Так от точнісінько така сцена відбулася й зараз. На якусь мить, звичайно. Перший отямився Фарадейович.
— Що? — здивовано запитав він.
— Ми…— сказав Ява і глянув на мене.
— Ми…— сказав я і глянув на Бардадима.
— Ми…— повторив Ява і теж глянув на Бардадима.— Ми… тільки вам можемо… по секрету…
Фарадейович усміхнувся.
— По секрету, так по секрету. Я люблю секрети.
Він одійшов з нами вбік і схилився, наставляючи вухо. І ми, перебиваючи один одного, пошепки виклали у це вухо геть чисто все. Під кінець Ява сказав:
— А тепер скажіть усім… Хай нам надають… по западному полушарію… Ми згодні.
Фарадейович якось дивно скривився і протягнув:
— Он воно що… Гаразд…
Потім рішуче рушив до гурту юннатів. Ми, заклавши руки за спини, як арештанти, попленталися за ним.
— Так от, товариші-громадяни,— сказав Фарадейович.— Ці молоді люди… (ми опустили голови) пропонують спершу добре зміцнити греблю, очистити плесо, а вже тоді…
Ми стрепенулися, не вірячи своїм вухам.
Фарадейович схилився до нас і шепнув:
— Гадаю, того, що лишилось, вистачить.
Потім випростався і вголос промовив: