Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо». Краткое содержание книги:
Жили собі двоє хлопців. «Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні»,— казав про них дід Салимон. І от несподівано ці хлопці натрапляють на слід надзвичайної шпигунської таємниці…
Той слід веде наших героїв через численні пригоди, захоплюючі й кумедні, до… Е, ні! Думаєш, так тобі зразу й розкриється таємниця? Де це ти бачив, щоб таємниці розкривалися ще до того, як почалися пригоди!.. Отже, читай…
А як прочитаєш, напиши нам, чи сподобалася тобі книжка, чи гарні в ній малюнки.
Не забувай, що наша адреса: м. Київ, вул. Кірова, 34. Видавництво «Веселка».
— Думаю, вірно пропонують вони, га?
— Вірно! Правильно!
— Очистить! Звичайно! — почулися голоси.
— Секрет! — через губу процідив Гришка Бардадим і ляснув по потилиці своїми граблями спершу мене, потім Яву.
Та ми навіть і не відчули. Ми глянули один на одного і засміялися.
А коли юннати полізли укріплювать греблю і розчищати озерце від ряски, ми з таким азартом взялися допомагати, що вода аж зануртувала, закипіла навколо нас.
Раз у раз ми кидали на Фарадейовича палкі, захоплені погляди. От же ж людина! От людина! Скажи він нам зараз: «Пийте, хлопці, озеро!» — їй-право, вихлебтали б до дна!
Незабаром озеро уже чисте — ані рясочки. Всі вилазять на берег.
Фарадейович нахиляє термос, і тоненькою цівочкою ллється в озеро прозора рідина (що, як виявилося потім, було «поживним середовищем», в якому був глобулус). Ллється і дзюркоче. Ллється і дзюркоче. Той дзюркіт здається нам чарівною музикою.
— Скажіть, будь ласка,— несміливо питає Ява,— а який він буде? Коли прийметься?
— Який? Бачите оце плесо? Воно буде переливчасто-смарагдове, як… як шовк. Уявляєте?
Ми закивали головами, хоч я, чесно кажучи, не дуже собі це уявляв.
— А який же хоч він на смак? — почувся позад нас голос Бурмила (ми ще раніше побачили його скуйовджену голову, що визирала з «президенції», але нам було не до нього).
— Як вам сказати,— обернувся до Бурмила Фарадейович.— Сам-то я не куштував. Але думаю, що схоже на салат.
— На салат? Скажіть! Виходить, під «столичну» саме враз. Люблю салатики… Дасте хоч покуштувати з першого врожаю?
І він хрипло зареготав.
— А чому ж, будь ласка,— так щиросердно відповів Фарадейович, що Бурмило зразу знітився:
— Та ні, я жартую. То я так, посміяться… для сміху.
Мені навіть здалося, що він почервонів. Я глянув на нього і подумав: «Невже оце-го шпигун? Живий шпигун? Тю! Якийсь абсолютно не схожий. У жодному фільмі не було подібних шпигунів, щоб червоніли. У жодній книжці детективній…» Але Яві я нічого не сказав, не наважився.
…Того дня у селі тільки й балачок було, що про глобулус.
Куди не поткнешся:
— Чули? Фарадейович з учениками водорість на Високому острові вирощує. Особливу якусь.
— Кажуть, корисна — страх! Вітамінів багато. Самі вітаміни.
— А що ти думаєш — космонавтів тобі макухою годуватимуть?
— Авжеж, для них що є найкращенького придумають.
— Вітамін на вітаміні сидить і вітаміном поганяє.
— А по-моєму, найбільше вітамінів — у горілці.
— Кажуть, сам Попович приїде подивитися на той «глобус».
— …а як на ніч обличчя ним намастити — на двадцять років помолодшаєш.
— Усміхатися частіше треба — тоді помолодшаєш. А ти лаєшся від зорі до зорі.
— І взагалі, кажуть, дуже поживна. Всі сто процентів засвоюються організмом. Одходів нема ні на копійку.
Сказав своє слово про глобулус, звичайно, і мій тато. Я й не сумнівався, що він скаже. Мій тато — страшенний «любитель преси», як він сам каже. Без газети або журналу я його, здається, ніколи й не бачив. Їсть — читає, іде кудись — читає, телевізор дивиться — теж читає.
З газетою в руках так і засинає.
І щодня за вечерею він проводить для нас із мамою таку собі політінформацію — розказує, що цікавого вичитав за день. Отож я від нього й про гітлерівські архіви на дні озер у Австрії та Чехословаччині дізнався, і про шпигунів з аквалангами, і про все інше. Стільки всього цікавого, як мій тато, ніхто в світі, по-моєму, не знає (хіба, може, Стьопа Карафолька). І той глобулус (вид хлорели) був для нього як насіння.
— Та хлорела ж, понімаєте, чудо природи! Це ж, понімаєте, унікальна штука! Така, понімаєте, манюпусінька, і не побачиш, а великі діла робить. Це ж не тільки їжа для майбутніх космонавтів-астронавтів, це ж, понімаєте, і повітря, і вода… От у минулому році «Известия» писали про унікальний експеримент радянських учених у Сибіру, коли цілий, понімаєте, місяць лаборантка Галя М. провела у гермокабіні, повітря в якій постійно оновлювала «оранжерея» хлорели — вбирала, понімаєте, вуглекислий газ і в процесі фотосинтезу перетворювала його на кисень. Такий же, понімаєте, кругообіг через культиватор хлорели, правда, з деякою хімічною доочисткою, робила й вода.
Тут я татову розповідь мушу перервати, бо далі, незважаючи на його «понімаєте», нічого не втямив; навіть мама тільки очима кліпала й гмикала.
Зрозумів я тільки одне: що хлорела — це річ! І що без неї до інших планет нічого й рипаться. А раз хлорела — річ, то глобулус і поготів, бо він — «вид хлорели, може, ще й кращий». Отже, справа, яку робить Фарадейович з юннатами-старшокласниками,— всесвітнього значення.