Мрійниця з Остенде
- Автор: Шмитт Эрик-Эмманюэль
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-403-3
- Переводчик: Зоя Борисюк
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Мрійниця з Остенде». Краткое содержание книги:
Ерік-Емманюель Шмітт вкотре змушує нас замислитись над тим, про що думати не завжди хочеться.
З французької переклала Зоя Борисюк
Перекладено за виданням: Eric-Emmanuel Schmitt La rêveuse d'Ostende Éditions Albin Michel Paris
— Я провів чудову ніч, пригадуючи вашу історію.
— Тим краще. Згодом я пожалкувала, що вам надокучала.
— Чому ви упустили, що були калікою?
Вона зіщулилася. Шия випрямилась і стала на два сантиметри довшою.
— Тому що моє життя ніколи не було життям каліки, і я ніколи нею не була.
Вона несподівано глянула на мене знизу вверх, недовірливо, майже вороже.
— Бачу, що моя тупа племінниця вас уже просвітила…
— Вона сказала це цілком випадково; і це аж ніяк не звучало насмішкувато: навпаки, про ваші проблеми вона згадувала зі співчуттям.
— Співчуття! Я ненавиджу, коли на мене кидають такі погляди. На щастя, чоловік мого життя не накидав мені свого жалю.
— Він не казав вам про вашу ваду?
— Заговорив, тоді, коли мав намір одружитись і хотів зробити наш зв’язок офіційним… Я була вибита з колії! І відповіла, що коли народ вірогідно ще може прийняти простолюдинку, він відкине каліку. Тоді він розповів історію про французьку королеву Кульгаву Жанну. І впродовж кількох тижнів навіть так мене називав. Мені довелося докласти неймовірних зусиль, щоби відмовити його від цього задуму.
— Чи саме через це ви воліли, аби ваш союз залишався таємним? По суті, вашу ваду він сприймав набагато легше, ніж ви…
Вона відкинулася на спинку свого візка. Її очі налилися слізьми…
— Можливо.
Її голос затремтів. Вона вагалася, чи говорити. Я зрозумів, що за цими вустами на мене чекала інша таємниця.
— То в чому річ? — лагідно запитав я.
— Справжньою причиною моєї стерильності був туберкульоз. Унаслідок ураження кісток і лікування, що його супроводжувало, моє лоно стало непридатним для використання. Якби не це, у мене, можливо, вистачило би сміливості вийти заміж за Ґійома…
Вона пильно на мене подивилась і оволоділа собою:
— Повний ідіотизм, ці фрази типу: «якби не це»! «Якби не моя хвороба!» Це — викрутаси розуму, що змушують страждати ще більше. Моя доля могла би бути інакшою, «якби не». Ніколи не треба впадати в подібні гіпотези, це — колодязі болю, з яких годі вибратися. Я знала немилість і милість, мені нічого скаржитись! Немилість — моя хвороба. Милість — Ґійомове кохання.
Я їй усміхнувся. Вона заспокоїлась.
— Мадам, маю одне запитання, яке не зважуюсь поставити.
— Ну ж бо, ризикніть.
— Ґійом досі живий?
Вона набрала повітря і не дозволила собі відповісти. Розвернувши візок, попрямувала до низенького столика, схопила пласку срібну коробочку, констатувала, що сигарети закінчилися, роздратовано її відсунула. Втім, рішуче взяла порожній черепаховий мундштук і хвацько піднесла до вуст.
— Прошу вибачення. Я не відповім на ваше запитання, месьє, бо не хочу давати надто багато прикмет, щоб ідентифікувати чоловіка, про якого розповідаю. Знайте, що Ґійома звуть не Ґійом, це лише псевдонім, який я йому дала в цій розповіді. Зауважте також, що я не згадала і про його ранґ спадковості. Зазначте, що я жодного разу не уточнила, про яку королівську родину йдеться.
— Даруйте? Хіба йдеться не про бельгійську династію?
— Я цього не казала. Це так само може бути королівський дім Голландії, Швеції, Данії чи Англії.
— Чи Іспанії, — роздратовано вигукнув я.
— Чи Іспанії, — підтвердила вона. — Я розповіла вам не його, а свою таємницю.
У голові в мене все змішалося. Наївний, я заковтнув усе, до найменшої деталі з того, що вона мені вчора розповіла. Те, що попри емоції вона повністю контролювала свою розповідь, розкривало її з іншого боку, вона була розсудливою та хитрою.
Я побажав їй приємного дня і вирушив на прогулянку.
Коли я вештався вулицями, в моїй голові крутилась якась дивна думка, думка, що постійно тікала. Якийсь мимовільний спогад… як слово, що вислизає. Вибитий з колії тим, що розповіла Ґерда, потім сама Емма, я відчував якусь незручність і ніяк не міг її окреслити. Я неодноразово зупинявся на довгих безлюдних набережних. Спостерігав за хвилями, аж мене занудило, довелося сісти.
Цього вівторка від’їзд туристів повернув мені Остенде цілісним та безлюдним. Але я задихався.
Зазвичай, коли я перебував на океанських узбережжях, то мав враження, що обрій тікає у безвість; а тут, на Півночі, обрій височів, немов стіна. Я стояв не перед морем, яке дає змогу втекти, а перед морем, на яке наражаєшся. Воно не кликало в дорогу, а виставляло своє забороло. Чи не з цієї причини Емма ван А. провела своє життя тут, залишившись полонянкою у вигнанні своїх спогадів?
Я обіперся на сталевий парапет, що оточував набережну. Коли я покидав віллу, мене в якусь мить кольнуло вже й не знаю що, якесь відчуття чи спогад, що залишив гіркоту в роті. Що ж це було?