Мрійниця з Остенде
- Автор: Шмитт Эрик-Эмманюэль
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-403-3
- Переводчик: Зоя Борисюк
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Мрійниця з Остенде». Краткое содержание книги:
Ерік-Емманюель Шмітт вкотре змушує нас замислитись над тим, про що думати не завжди хочеться.
З французької переклала Зоя Борисюк
Перекладено за виданням: Eric-Emmanuel Schmitt La rêveuse d'Ostende Éditions Albin Michel Paris
Вона широко розплющила очі й закусила губу.
— Ви… Ви мені не вірите?
— Жодному слову, але це неважливо.
— Що!
— І все-таки я вам дякую.
Звідки в неї стільки сили, щоби так сильно мене штовхнути? Вона вдарила мене в груди, і я впав назад.
— Недоумок!
Вона нетямилася від гніву.
— Щезніть! Негайно покиньте цю кімнату! Геть звідси! Я більше не хочу вас бачити.
Занепокоєна криками Ґерда влетіла в бібліотеку.
— Що відбувається?
Емма побачила племінницю і задумалася, що їй відповісти. Дебела жіночка помітила мене на килимі й кинулася, щоб допомогти мені підвестись.
— Отакої, месьє! Ти впав! Як це ти спромігся? Ти зашпортався в килимі?
— Саме так, Ґердо, він зашпортався в килимі. Я тебе для цього й покликала. Тепер хочу трохи спокою, мені потрібно відпочити. Наодинці!
Нам із Ґердою не залишалося нічого іншого, як відступити перед незаперечною владністю цією слабкої старенької жінки.
Я піднявся на поверх, злий на себе через те, що став призвідцем цього нападу. Я уявляв Емму брехункою, яка цим не переймається. Її реакція свідчила, що вона вірить у свою писанину. Тепер із моєї вини вона страждає ще більше. Що ж робити?
Ґерда зайшла до мене, щоб запропонувати чай, насправді ж для того, щоб довідатись якнайбільше про побачену нею сцену.
— Що ти їй сказав? Вона просто нетямилася від гніву.
— Усього лише те, що не зовсім вірю всьому, що вона вчора мені розповіла…
— Он як… авжеж, розумію…
— І чемно додав, що її історія мене захопила, і нічого страшного, якщо вона трохи перебільшила. Отут вона мене і вдарила!
— Отакої!
— Я не підозрював, що вона так глибоко поринула у свою маячню. Жодної врівноваженості. Я міг уявити її брехухою чи мітоманкою, але не уявляв її…
— Божевільною?
— О, це не зовсім те слово…
— Мені прикро, месьє, але мусиш визнати, що тітонька Емма трохи звихнулася. Невже ти вважаєш, що написані тобою романи — правда? Ні. Отже, це те, що я й кажу: моя тітонька — навіжена. І мова про це ведеться не вперше… Так уважав уже дядечко Жан! Тітка Еліот також!
Я промовчав. Мені було неприємно визнати, що ця проста жінка має рацію; але коли здоровий глузд виглядає, як дикий кабан із обтічним лобом, носить сукню з величезними квітами, має жовті гумові рукавички, бідний словниковий запас і недолугий синтаксис, тоді здоровий глузд мене не приваблює. Проте, я був змушений пристати до її діагнозу: Емма ван А. покинула реальний світ і перебуває у світі химер, не усвідомлюючи пройденого шляху.
Ґерда пішла куховарити.
Я, зі свого боку, ніяк не міг вирішити, що робити. Залишатись у себе чи піти заспокоїти Емму? Мені було не по собі, що я змусив її страждати. Краще збрехати, ніж її засмутити.
О сьомій годині, скориставшись тим, що Ґерда пішла додому, я спустився у вітальню.
День добігав кінця, в бібліотеці, що поринула в півсутінь, вона сиділа на звичному місці з почервонілими повіками. Я поволі підійшов до неї.
— Мадам ван А…
Мої слова зависли в тиші, що панувала в кімнаті.
— Чи дозволите сісти?
Цілковита відсутність реакції породила в мені відчуття, що я став беззвучним, прозорим. Проте, хоча вона не відреагувала ні словом, ні поглядом, за надміру скороченими м’язами, з того, як вона обмежила поле зору, я відчував, що вона помітила мою присутність, і вона їй неприємна.
І тут мені спало на думку рішення, яке могло вивести з кризи.
— Мадам ван А., мені страшенно прикро через те, що тут трапилось, я повністю несу за це відповідальність. І не розумію, що на мене найшло. Напевно, спрацювала заздрість. Так, цілком певно. Ваше минуле настільки феєричне, що я відчув потребу сказати, що воно неправдиве, що ви його вигадали. Бачите, таким звичайним людям, як я, складно усвідомити, що можуть відбуватися речі, настільки… неймовірні. Прошу прийняти мої вибачення. Я позеленів від суперечностей. Мені захотілося потоптати ваше щастя, і я кричав, що воно нереальне. Ви мене чуєте?