Мрійниця з Остенде

Ті, що призвичаїлися бачити її на вулиці, зааплодували. Чи то з жалю, чи з жорстокості ми влаштували їй тріумф зі свистом, криками, залучивши до бурхливих вітань і роззяв, доти, доки вона, геть спітніла й виснажена своїми реверансами, що доповнили її хореографію, не вигукнула тоненьким голосом:

— Не треба, одначе, мріяти: ніякого «на біс» не буде.

Потім обійшла нас, тримаючи свій червоний берет.

— За танець, пані й панове. Для артиста, будь ласка. Дякую від імені мистецтва.

Надалі я часто на неї наражався. Одного дня вона, похитуючись, підійшла до черги з почервонілим носом і відсутнім поглядом, бо забагато випила. І, покинувши свої лахи, промимрила кілька нот, попіднімала ноги, досить, аби дати зрозуміти, що нездатна докінчити свій приблизний танець.

Це її розізлило. Вона гнівно глянула на нас.

— Смієтеся з бідолашної старої? Але я не завжди була такою, я була дуже вродливою, так-так, дуже вродливою, там, у моїх торбах, є світлина. І взагалі, я мала вийти за короля Бодуена! Саме так, за короля Бодуена, короля бельгійців, бо в бельгійців є не лише такі ж нікчемні, як у нас, президенти, вони ще мають справжніх королів! І от я ледве не стала королевою бельгійців, саме так! Королевою бельгійців, просто тому, що король Бодуен був молодий та божевільно в мене закоханий. Я також була закохана, авжеж! Ми були дуже щасливими! Дуже! А тоді з’явилась ота інтриґанка, та… та…

Роздратована й розгнівана, вся тремтячи від ненависті, вона кілька разів плюнула на землю.

— А потім була та Фабіола!

Вона тріумфувала, бо нарешті назвала ім’я своєї суперниці. З розширеними від злості зіницями й напруженим обличчям вона гнівно нам кидала:

— Так, Фабіола його в мене вкрала! Вкрала! А він так упадав за мною! Хіба тут щось зробиш, та іспанка нікого не шанувала, вона хотіла за нього заміж, і його зачарувала. І він відвернувся від мене. Паф — усе, кінець.

Вона обіперлася на стіну, намагаючись перевести подих.

— Фабіола! Коли ти народився зі срібною ложечкою в роті, коли в тебе були бонни з Англії, Німеччини, Франції та Америки, розмовляти різними мовами зовсім нескладно! Псс… я також могла б, якби народилася не в канаві. Злодійка! Злодійка! Вона вкрала в мене Бодуена!

Дійшовши до межі нервового зриву, стара схаменулась, оглянула нас так, наче щойно побачила, що ми тут, в одну мить перевірила наявність звалених неподалік торб, тоді, обмежуючи свій виступ рухами верхніх кінцівок, промимрила якусь невиразну мелодію, секунд двадцять помахала руками й несподівано вклонилась.

— Ось так!

З її вуст вилітало два види текстів:

— Для танцівниці… інтриґанка… пройдисвітка… злодійка… подяка за танець… Фабіола-паскудниця!

Ось кого мені нагадала моя мрійниця з Остенде, не більше і не менше, лише цю жебрачку, яка постійно волочила за собою з десяток пластикових торб і яку студенти Сорбонни прозвали навіженою з Сен-Жермен, оскільки кожен квартал Парижа має свій екземпляр.