Моє сторіччя
- Автор: Грасс Гюнтер
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-435-6
- Переводчик: Наталья Владимировна Сняданко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Моє сторіччя». Краткое содержание книги:
Читач однозначно відкриє для себе іншу Німеччину, побачивши й почувши її через призму світосприйняття й самоусвідомлення її громадян, яким випала одна з найскладніших доль у світовій історії минулого сторіччя.
Далі Юнґер описав мені, як за допомогою отруйних речовин із групи «жовтий хрест» були переможені без бою і знищені ворожі шанці. І продовжив розповідь:
— Але пізньої осені англійці захопили під Камбре великий склад боєприпасів з іпритом — і застосували все це проти нас. Там було стільки сліпих… Скажіть-но, Ремарку, хіба не тоді був поранений найбільший єфрейтор усіх часів та народів?[14]" Потім він потрапив до лазарету в Пасевальку… Там зустрів кінець війни… І вирішив стати політиком…
1918
Після короткого походу по крамницях — Юнґер купив сигари, зокрема й вироби найстарішої в Європі фабрики сигар «Бріссаґо», а Ремарк за моєю порадою придбав для своєї дружини Полетт шовковий шалик у Ґрідера, я відвезла обох панів у таксі на головний залізничний вокзал. У нас лишалося ще трохи часу, тож ми зайшли до кав’ярні на вокзалі. Я запропонувала на прощання випити по келиху легкого білого вина. І хоча все найважливіше вже було сказано, протягом наступної години я зробила ще кілька нотаток. Я поцікавилася, чи довелося їм під час останнього року війни мати справу з англійськими танками, які тоді почали активно застосовувати. Обидва відповіли, що особисто на них жоден танк не наїхав, а Юнґер додав, що його підрозділ зустрічався під час бойових операцій із багатьма «обгорілими велетнями». Солдати намагалися захищатися від танків за допомогою вогнеметів або ж кидали зв’язки ручних гранат.
— Ця зброя, — додав Юнґер, — тоді ходила ще в дитячих черевичках, так би мовити. Час швидких і мобільних танкових атак ще не настав.
Потім з’ясувалося, що обидва письменники були уважними спостерігачами повітряних атак. Ремарк пригадав, як у шанцях або в поході билися об заклад:
— Ставкою могла бути порція кров’янки або п’ять цигарок, і загалом не мало значення, який саме літак упаде — наш «Фоккер» чи англійський одномісний «Спад». Кількісна перевага все одно була не на нашому боці: на один наш літак припадало п’ять англійських або американських.
Юнґер підтвердив:
— Матеріальне забезпечення ворога було незрівнянно кращим, особливо в повітрі. Але ми все ж заздрили нашим хлопцям у трипланах. У повітряних боях усе відбувалося принаймні по-лицарськи. Приємно було бачити неймовірну хоробрість пілотів, коли один-єдиний літак, з’явившись із сонячного боку, вишукував собі супротивника у ворожій шерензі. Яким був тоді девіз ескадрильї Ріхтгофена? А, згадав: «Залізні, але божевільні!» І ніхто з них не зрадив цьому девізові. Вони були відчайдушні, але чесні. До речі, мій любий Ремарку, «Червоний бомбардувальник» — дуже корисна книга, навіть попри те, що шановний барон ближче до кінця своїх надзвичайно жвавих спогадів змушений визнати, що найпізніше в кінці шістнадцятого року про свіжу та радісну війну вже не йшлося. Внизу — лише болото і вирви з-під бомб. Усе раптом стало серйозно й затято. Та він усе ж залишався сміливим — аж поки і його не зняли з неба. На землі така позиція теж себе виправдовувала. Ясна річ, матеріальна перевага була не на нашому боці. Непереможні у битві! — так це називалося. А за спиною в нас розгоралася революція. Але якщо я почну пригадувати всі свої поранення, щонайменше чотирнадцять: п’ять — із гвинтівок, два — від осколків гранати, одне — шрапнель, чотири — на рахунку ручних гранат, а ще два — від усіляких інших осколків, — разом із прострілами навиліт близько двадцяти шрамів, — усе це разом переконує мене, що воно того таки було варте!
Ці підрахунки він завершив гучним сміхом, схожим водночас на сміх і старця, і юнака. Ремарк, який сидів заглиблений у свої думки, відповів:
— З цим я не збираюся конкурувати. У мене влучили лише раз. І мені цього вистачило. Ні, геройськими вчинками я похвалитися теж не можу. Потім я працював уже тільки в лазареті. Там я побачив і почув більш ніж достатньо. З вашою прикрасою на шиї під назвою «За відвагу» я теж конкурувати не можу. Але нас таки перемогли. В усіх сенсах цього слова. А вам і таким, як ви, просто бракує сміливості визнати поразку. І цієї сміливості немає, здається, й досі.
Цим було все сказано? Ні. Юнґер підрахував жертв епідемії грипу, яка лютувала в останні роки війни в обох ворожих таборах:
14
Адольф Гітлер.