Вигнання з раю

— Сміхота! — здивувався Педан. — А я думав, як начальство, то й мед ложкою.

У Гриші був спогад і про мед, і про комбайн, а також про метафору. Але не станеш же отут кричати на вухо Педанові про мед і метафору. Зате можна посидіти якийсь час, блаженно усміхаючись під вдоволене туркотіння бурякозбирального агрегату і полинути в спогади і в дитинство.

Велике діло — метафора! Це означає: сказати будь-як, аби тільки не так, як кажуть нормальні люди. І тоді Вінниччина зветься цукровим Донбасом, цукровий буряк — солодким коренем, кукурудза — качанистою, а наш многотрудний комбайн не інакше як степовим кораблем. Гриші в ті (далекі тепер, скажемо відверто) роки комбайн більше нагадував велетенського золотистого джмеля. Повзає серед безмежних ланів пшениці в гучному гуркоті-дзижчанні, оповитий непробивною хмарою золотистої пилюги — справжнісінький тобі джміль! Та коли влітку Безкоровайний поставив Гришу поруч з собою на комбайновім містку і хлопець уже зсередини поглянув на ту хмару, що сповивала могутню машину, то виявилася вона зовсім не золотистою, а майже чорною, і дихати в тій хмарі доводилося не повітрям, а страхітливою мішаниною пороху й остюків, і в горлі дерло, і очі сльозилися, але однаково хотілося співати й кричати на весь степ: «Ось я помічником у самого Безкоровайного!»

А як обідалося після того, коли вискочив з отої хмари! Окраєць хліба, шматок сала, двоє круто зварених яєць, цибулина, пляшка молока — все, що поклала в шкільний портфелик Гришина мама Сашка, ковталося, мов на змаганнях. Якби присуджувалися призи за швидкість з’їдання степових обідів, Гриша завоював би того дня найвищий.

І тут прискочив до них Давидко Самусь, який стажувався на водія вантажної машини, і зашепотів Гриші на вухо:

— Чув? Сьогодні в соняшниках старий Щусь жене мед.

— Та ну! — стрепенувся Гриша.

— В тебе хліб є? Бо в мене нічим мед їсти, а дід Щусь обіцяв.

Мед належав до речей, якими нехтувати не слід навіть тоді, коли ти на час канікул став помічником самого Безкоровайного. Гриша зазирнув до свого портфелика, понишпорив там і не знайшов нічого, крім малосольного огірка. Сам здивувався, як той огірок уцілів від суцільного понищення.

— Ось огірок, — показав він Давидкові.— Малосольний.

— Все правильно! — зрадів Давидко. — Огірок — це клас. Підчіпаєш ним мед, як ложкою, а тоді лизькаєш щоразу й самий огірок, щоб не нудило від солодкого. Тільки не з’їдати огірка — і все правильно! Помчали до пасіки?

Гриша несміливо позирнув у бік комбайна, де Безкоровайний вештався з маслянкою. Пофарбований у жовтогаряче, комбайн світився, мов величезна помаранча, але, ясна річ, помаранча зовсім неїстівна і з свіженьким медом ніякого порівняння витримати не могла.

Задкуючи, Гриша поволі віддалявся від комбайна. Давидко сичав йому, щоб ішов швидше, бо ж обідня перерва вже закінчується, а там мед, та який же правильний мед!